Куди не кинеш оком втомленим… кругом х**ня.

Зіштовхнувшись лобом з  масою суспільства, лоб не витримує у тих, хто там  хоч трохи має якихось мізків в голові для елементарної аналітики. Які масштаби абсурду керують життями, особливо, коли ти здатен усвідомити, що життя в кожного лише одне. Того світу не буде, ти перестанеш існувати, тому пасувало би існувати якійсь справедливості, але ніт. Якісь самозакохані, недалекі, обмежені розумом істоти зливають масово в грунт, сотні тисяч кращих за себе, розумніших, сміливіших, гарніших, не маючи до них ні краплі емпатії й жалю. Просто, щоб утримати владу.

Потім такі хитрожопі обов’язково виживуть і розплодяться, заганяючи історію нашого народу ще на століття в середньовіччя. І я це сиджу… дивлюсь на це все… і не знаю що вже думати, не бачу рішень.

Одне питання, що не дає мені спокійно жить, хто і коли вбив в мою  голову думку, що я взагалі маю з тим щось робити?  Я так бачу що в нас суспільство поділяється на дві дуже нерівні частини, в кого вбито в голову цього цвяха відповідальності за взагалі тобі незнайомих українців і хто вільний від таких роздумів. Від співвідношення саме цих двох категорій прямо залежить, будуть воювати наші діти чи ні. І чи взагалі вони матимуть свою державу, чи стануть наймитами, розкиданими по інших державах, чужі серед чужих.

Бо колись багатьом війна на Донбасі була не їхня війна і тих українців було не жаль, аж так, щоб самим приєднатись до оборони. Це була пастка для всіх. Вона зпрацювала.

Якби думали й переживали за інших, як за своїх, мали б зовсім іншу історію не тільки сьогодення, але й попередників.

Вчіть дітей думати за ближнього, це запорука існування нації. Разом з ними збирайте допомогу постраждалим, обговорюйте чужий біль, не ховайте від нього дитячі очі, аби й вони не виросли егоїстами.

Може ми ще колись змінимось. Якщо прикладемо зусилля.

Маруся Звіробій