У Соломійки тато 10 років на війні. Зараз він гостює вдома

Іван Медвідь на війні з 2014 року. Він спецназівець, пройшов найгарячіші «нульовки». Пройшов Авдіївку. Він син директора Новоставецького дитячого садка Теофіпольської ТГ Галини Іва­нівни. Соломія Медвідь – учениця Теофіпольського ліцею №1. Його дідусь керував Теофіпольським ра­йоном, а бабуся Ганна була секретарем місцевої ради.

Коли татко поряд, Соло­мійка найщасливіша дитина у світі. Діти України мають найзаповітнішу мрію: щоб їхні батьки та матері були поряд. І з неба не падали ракети та бомби. А воно було чистим і мирним в незалежній Україні.

– Коли брат попросив мішок хліба на передову, бо вони голодують, ми негайно почали з його сестрою із Базалії волонтерити

Від автора: – На другому курсі Львівського університету, факультету журналістики, я приїхала до батьків. А маленька трирічна дівчинка, похресниця моєї мами Наталочка, тут як тут:

– Скажи, а на кого це ти вчишся, щось я не пойму,

– На журналістку!

– А це хто такі? — не розумі­ла дівчинка.

– Ну, це ті, що по телевізору виступають, радіо…

«Та ти що, – не менш здивувалась дівчинка – а як ти туди влазиш, вони ж які маленькі?» — щиро запитала і розсмішила усіх маленька Наталочка.

Тепер Наталя Гонюк очолює волонтерське об’єднання, одне із кращих на Поділлі.

– У нас немає байдужих. Люди несуть останнє. Починали з посилок кілограмами. Тепер це тонни. Відправляємо хлопцям на різні напрямки. Туди, де просять. Наші дівчата невтомно працюють щодня. У будинках вже цілі цехи з виготовлення продуктових наборів. Ось перед Великоднем готуємо допомогу. Вже придбали, закололи та переробляємо четверо поросят.

А тут до нас звернулась сім’я та повідомила, що хочуть від себе віддати ціле порося. Аби забрали та переробили. Нам підприємець Андрій Петринюк дав у користування коптильню. То це дуже допомагає переробляти свіжину.

Ми з дівчатами були приємно вражені небайдужістю моїх новоставчан, криволян, теофіпольчан, базалійців, інших.

Нам донатять земляки із Італії, інших країн, хто виїхав на заробітки.

Волонтерський рух набирає обертів. І я відчуваю, що це моє покликання. Нарешті я себе знайшла. Хоча за освітою медик і ще працюю у школі дієтичною медсестрою.

– Малі зарплати і безгрошів’я змусили шукати заробітку.

Коли ще були візи до ЄС, з районів масово їхали люди на заробітки до Москви. Там була і ти. Коли зрозу­міла, що треба покидати цю рф?

— О, в Москві мені довелось відбути 17 років. Мусила бути прибиральницею із медосвітою. Це вже потім був ріст. Бо ж мала сама собі квартиру купити, все…

Скажу тобі так: за весь час там я не зустріла жодного адекватного «руского». Здається на перших порах — наче людина, але ж ні — кацап з абсолютно відмінною від нас мораллю.

Вони готові сприймати нас лише як рабів… Щоб пахали на них і робили брудну роботу, прислужували. Знаєш, там така «манічка велічія»… А брехня!

Я там мала нещастя купити телевізор. Для відради. Але коли включила — що звідти понеслось! Така цинічна брехня! І коли стали розповідати з ранку до вечора про розіп’ятих дітей нашими та тягання танками «бєрєменних женщін», я так закипіла… Кинула все, повантажила манатки в бус. І той телевізор.

Знаєш, мене наче Бог звідти забрав. Якось прокидаюсь, а мені відняло ноги. Казали – треба негайно оперуватися. А коли приїхала до рідного дому — все пройшло.

Дякую Богу, що тепер у волонтерстві і допомозі іншим проходить моє життя.

Закликаю усіх допомагати воїнам. Бо ви навіть не уявляєте, що таке життя під гнітом росіян. Я знаю, про що кажу. Бо є можливість порівняти.

– Свого часу дуже багато наших земляків було на заробітках в рф, здається 3 млн. Повернулись, кого знаєш, чи залишились?

— Майже усі повернулись. Але всі у нас знають про одну матір Люду.

У неї двоє синів на фронті. Захищають Україну. А вона із ще одним сином живе в рф і працює. Ми таких не розуміємо. Це зрадники.

– Яким був ваш рекорд?

— Знаєш, було важко раніше, коли лише за тиждень ми заплатили «Новій пошті» 15000 за доставку вантажів воїнам.

Але зараз легше — там з’явилась безкоштовна послуга для воїнів. І у нас беруть вантажі інші перевізники. Тому кооперуємось.

У нас така реальність, що служать майже усі чоловіки призовного віку. В кожній родині хтось на передовій. Тому хочу наголосити: хлопці і дівчата! Наближайте перемогу, а ми про вас подбаємо. Тил з вами!

Наталя називала мені багато прізвищ активістів, небайдужих. Але я боюсь хоч когось обділити. А якщо написати усіх — сторінок не вистачить. Просто знайте, дорогі земляки, що тут вписаний кожен, хто робить усе для перемоги! Всі волонтери України.

Спілкувалась
Тетяна Редько

На Хмельниччині 300 церков перейшло із УПЦ (МП) до ПЦУ. Це рекорд України

Теофіпольська територіальна громада — в числі перших. Тут 30 храмів ПЦУ. Як вдалось громаді, де ще 2 роки тому не було жодного переходу, досягти такого результату – розповідає голова ТГ Михайло Тетенев.

– Ще два роки тому в Тео­фіпольській громаді жодна із церков УПЦ (МП) не приєдналась до ПЦУ. Хоча громади порушували не раз ці питання під час зустрічей зі мною.

Після рішення облради про заборону на території області МП я запросив до себе всіх священників УПЦ і доніс волю жителів нашої громади.

Нині покійний настоятель Теофіпольського центрального собору УПЦ ще закликав своїх колег об’єднатись.

Тоді вони запропонували, що ось Пасху і Поминальні дні відслужимо і тоді перейдемо. Але згодом щось вплинуло на позицію більшості з них і вони продовжили відстоювати УПЦ. Лише два священники залишились з своїми парафіянами та перейшли до ПЦУ, коли громади почали через патріотичних представників ініціювати збори. Ми їх відвідували, органи правопорядку забезпечували порядок. Люди обговорювали, дискутували. А далі голосували. Якщо набиралось дві третіх голосів за перехід, громади законно переходили. Так за останній рік двадцять громад перейшли до ПЦУ.

І тепер в територіальній громаді 30 церков ПЦУ і 12 залишається МП.

Серед тих, хто перейшов із УПЦ (МП) до ПЦУ – найстаріша церква Теофіпольщини – Новоставецький Михайлівський храм. Йому 126 років. І це історична пам’ятка архітектури. Вона поряд із хатою нині покійних моїх батьків. Була єдиною діючою в районі за часів СРСР. Тут хрестили усіх. Більшість – потайки в будинку отця Сергія, бо ж переслідували за віру. І у моїй біографії є те, що нас учителі  та піонервожата змушували йти в ту церкву на Пасху та переписувати всіх учнів, хто там був.

Мені вистачило одного разу зайти з такою місією в той храм. Мої бабусі, дуже віруючі люди, зміряли мене таким докірливим поглядом, що я звідти вискочила, як обпечена.  Далі ходила вже як парафіянка. А ось ті учителі, що нас туди посилали, стали дуже набожними людьми. В кожного свій шлях до Бога….

Вкрадена перемога

Коли наступало 9 Травня, ми з батьками, як і всі жителі 55 сіл Теофіпольщини, міст і сіл України, ходили на реквієм до пам’ятника загиблим землякам. Несли вінки і квіти.

Наша родина вважає це місце  могилами трьох братів Квасюків. Бо де загинули – досі невідомо. Серед них мій дід Сидір, двоє його братів Сергій та Яків та ще чоловік його рідної сестри. Три похоронки після війни прийшли в хату. Серце матері розірвалось.

А діда, батька загиблих героїв, ще змусили вирубати сад, який садив із синами, що віддали життя за Батьківщину.

Бо кожне дерево обклали податком.

Непосильним. Або сад, або хата сиротам, дітям і вдовам його синів-героїв.

Така ж ситуація чи не в кожній українській родині.

Але коли я перебуваю вже як журналіст за кордоном, то найболючіше пережити саме 9 Травня. Бачити там оце «побєдобєсіє» росіян, емігрантів чи заробітчан, які присвоїли собі цю перемогу. Вони як круки збираються біля пам’ятників, як кажуть, «рускіх побєдітелей», напиваються і горлопанять свої пісні вперемішку із танцями…

Хоча на моє запитання, хто в них конкретно загинув, мало хто когось називав. Тільки ж третина рф була під окупацією.

Але це вони, виявляється, побєдітєлі і їхні «дєди воєвалі». А ми – «бандеровци».

Але ось ці списки полеглих українських героїв, викарбувані на обелісках у Новоставцях, кожному селі громади, України, свідчать про інше. Україна першою зустріла навалу фашистів. Вона була повністю окупована і принесла найбільше жертв на вівтар перемоги над нацизмом.

До чого привела політика викохування цього велічія побєдітелей у рашистів, яке переросло у фашизм — бачимо і пожинаємо плоди.

І хоронимо воїнів, що віддали життя, щоб жили ми, вже цієї війни.

І вже тепер кожна громада має свою Алею слави. На ній похоронені і мої ровесники та вже їхні діти.

– Володя Щур був тихим, худорлявим хлопчаком і жив напроти школи. Він — однокласник моєї сестри. Працював механізатором у МХП. Коли прийшла повістка, міг випросити бронь, — ділиться його товариш Василь. — Але коли я це йому пропонував, Володя відповідав:

— Ні, я піду служити, бо не хочу, щоб моїм дітям і онукам хтось колись сказав, що Володя Щур — сцикун.

Тепер Володя навічно Герой, який віддав за нас найдорожче — життя. І, як хотів, став взірцем мужності, і для своїх дітей, і для всієї України.

А інший Герой — Ангел Богдан Окаєвич – син однокласника моєї сестри. Нещодавно батько Василь Окаєвич придбав іменного дрона для ЗСУ: на якому напис: «За Бодю! Горіть у пеклі, ka..пu».

Його син Богдан — Небесний Герой.

Знову кожне село і місто має свої свіжі воєнні обеліски. В Теофіпольській ТГ вже більше півсотні воїнів, що віддали життя, щоб жили ми. Вічна пам’ять.

Три райцентри в одній громаді

Цей край більше був Європою, аніж входив до імперії. Його «нарізали» до СРСР сто років тому через соратника Леніна-Сталіна, керівника їхньої дипломатії Мануїльського, що був родом із Святця. Ось саме біля цього Святця, селища, яке перейменували на честь сталініста Мануїльського, проходив кордон між європейською Польщею.

Я дивлюсь вкотре на карту і уявляю, як ці століття червоного, імперського терору пережили мої земляки, предки!

Коли ти жив за де­кілька кілометрів від Європи, бачив ту малу «берлінську стіну» і виносив Голодомори, лютування чекістів, катівні «для інакомислячих», «розкуркулення».

А за городами Європа! Цивілізація! Процвітання!

Мануїльськ у статусі райцентру був у часи, коли Дмитро Мануїльський був першим секретарем КП України і одним із найближчих соратників Сталіна та ідеологом терору. Хоча жив деякий час у Франції і закінчив Сорбонну. Але заразився кому­нізмом і був ідеологом кампанії боротьби проти «українського буржуазного націоналізму». Вже тоді більшовики розуміли, що національний дух українців найнебезпечніший для них. Все подальше життя «землячок» займався репресіями українських письменників: Сосюри, Рильського, Довженка, Яновського, інших.

Типовий яничар. Тому вже давно Мануїльськ перейменовано на Святець.

А ось інший райцентр — Базалія, який 25 років входив до Вінницької області, був заснований князем В.Острозьким. І у 1577 році Базалія вже мала Магдебурське право. Для порівняння, на 63 роки пізніше його отримала Вінниця.

Базалія — унікальне місто, історія якого засвідчує, що По­ділля не присягнуло Російській імперії під час Переяславської ради, а ще довгий час існувало незалежно, під протекцією Європи. А росімперія його загарбала війною.

Саме тут відбулась нерівна битва між російським військом Суворова і місцевими оборонцями. Виснажені і голодні — вони здались. Але росіяни всіх розстріляли.

І третій райцентр — Теофіполь. Він був до того, як весь колишній район увійшов у Теофіпольську ТГ.

Саме нинішній центр громади, тоді місто Теофіполь, було назване як місто Бога польською поміщицею Теофілією. А засноване литовським князем Вітовтом. Перша згадка — 1420 рік. Ерефія — тоді Московія — входила до Золотої Орди як улус. То де ми, а де вони?

Теофілія Яблонська збудувала розкішний палац і величезний костел та двоповерховий монастир у 1736 році.

Чого саме це згадую? Бо все моє дитинство переповнене шоком — як підривали цей самий величезний костел. А підривали його так, що повилітали вікна в універмазі, ресторані, а приміщення кінотеатру навіть дало тріщину… А величезний костел в самісінькому центрі стояв. Але таки підірвали. Правда, парадокс — у центрі міста Бога не реставрували монастир та костел, а стерли з лиця землі.

Бабуся Єфимія розповідала, що так само підірвали і диво-палац із садами панни Плачковської у сусідній Кривовільці. Там був сільськогосподарський технікум. Казали, що виявили «кубло буржуазних націоналістів». Тепер розумію, що в угоду тому Мануїльському. Бо і цеглу, що залишилась, як ділились місцеві, забрали, щоб побудувати школу в його рідному селищі.

Новоставці тепер злились із Теофіполем. І ті, хто хоче вилізти із квартир ексрайцентру, будує тут будинки. То я, можна сказати, з «царського села».

Новоставці так само засновані литовським князем Вітовтом у 1420 році.

В історичній книзі я знаходжу прізвище ідеолога путінізму Патрушева, дід якого тоді на Тео­фіпольщині вершив страшний червоний терор. За кілометри від Європи його робили тричі кривавішим, щоб зламати шию кожному, хто мріяв про таку близьку Європу. Ну, все – як тепер…

Моя школа

Мене батьки, нині покійні Василь та Антоніна Квасюки, забрали від бабусі зі Старокостянтинівщини, в нову хату, яку збудували «толокою» на обійсті діда – «куркуля» у Новоставцях.

Там маленькою я вперше в житті почула живу музику. Грав духовий оркестр. Від щастя оні­міла. Миттю побігла на ці чарівні звуки. Босою… Бо в бабусі влітку взуватись ніхто не вимагав. Це був випуск у Новоставецькій середній школі. За своє життя я бачила чимало балів. Була і на Віденському. Але той випускний із дівчатами у білих сукнях і галантними випускниками запам’ятався назавжди. Як і те, коли стемніло, я остовпіла. Бо ж не знала, куди йти назад… Сиділа і плакала. Як і мої батьки. Вони шукали мене вже всією округою. І «виписали» не лише за те, що пішла без дозволу і супроводу. А й тому, що боса… Тут вже треба було взуватись.

Пізніше навчалась у Новоставецькій школі, яка мала славне минуле і була більше 100 років тому інститутом благородних дівчат. Пізніше її добудували новим корпусом.

Цю школу закінчила з золотою медаллю. Але я не була «правильною» відмінницею. Бо, як висловлювалась моя класна — улюблена вчителька Ганна Верхогляд, мала «довгий язик».

Мої мрії про журналістику народжувались біля великих колон старого корпусу школи. Ось так і пішла у світи за мрією. Не такою, як усі, бо журналістика на той час була тут дивиною.

Тепер ця школа вже ліцей і її директор — моя сестра Людмила Маринюк. І тут кожна друга школярка чи школяр чекають з фронту татка, брата чи дідуся.

А ще я почула про одного хлопчину-шибайголову, який також не має зразкової поведінки і відмінних знань. Але виношує потай мрію приєднатись до захисників України.

А ще Людмила Василівна розповіла мені трепетну історію, як одна із учениць, Соломійка, зустрічала в коротку відпустку татка Івана, їй 10 років. І татко Іван 10 років на війні. Плакала я і вона… Будь проклята війна.

Був репресований за український народний хор

Мене навчала Світлана Антонівна. Зараз її онука із зятем також учителі.

Але про її батька Антона Ярощука, легендарного митця, що закінчив консерваторію у Петербурзі в Росімперії та у рідному селі організував хор, який отримав статус Народного, говорили пошепки.

Мовчала і родина.

Бо ж за любов до української пісні і музики йому присудили в СРСР 10 років таборів. Тоді так садили усіх.

За моєї пам’яті ніхто не підіймав питання про репресованих. Хор співав, але Антон Ярощук був підданий забуттю.

І вже зараз, зайшовши в будинок культури, яким керує моя однокласниця Людмила Довжук, я побачила світлину, присвячену цій величній людині.

Його онука Лариса вчилась у старших класах тоді. А онук Юра Лопухов, що помер молодим, був моїм товаришем.

Новоставецький хоровий колектив під керівництвом Антона Ярощука у 1964 році отримав звання «Народний аматорський».

А у 2018 році хоровий колектив вже імені Антона Ярощука отримав звання «Народний аматорський». (Керівник Олександр Щур. Акомпаніатор Руслан Карасьов).

– Наш будинок культури з початку війни перетворився у великий волонтерський центр. Тут і ярмарки благодійні проводимо, і збираємо допомогу на передову, і наші аматори концерти проводять, збираючи благодійну допомогу.

У нас діє чимало гуртків та починань. Але особливе об’єд­нання місцевих поетів.

У нас майже всі мають когось із воїнів на фронті — хто сина, хто брата, хто чоловіка, є і сестри, просто сусіда-земляка. Тому душу виливають через вірші, – ділиться Людмила Довжук.

Олександр і Олена Щурі, мої колишні сусіди, не лише культурні працівники. Вони виховали гідних дітей та онуків. Їхній син Руслан повернувся із заробітків у Польщі і записався добровольцем у штурмову бригаду. Він кулеметник. Був у самому пеклі під Авдіївкою. Там отримав поранення.

Гордимось такими земляками.

Край ставків: де Лебедине озеро, потонув танк «Тигр» за 1 млн та шукали єврейське золото

Дивно буде чути, але навколо лісу тоді у нас не було. Зате ставків — у радіусі декількох кілометрів — на вибір: став За валом, у Ставках, біля Кривовільки, Теофіпольський, Човгузівський, озеро Танка. Так негласно називають їх тепер. І всі ми їх ох як добре знали.

Ще не ходячи до школи, ми з братом уміли ловити руками в печерах краснопірок і в намулі линків. Навіть раків. Фатками — карасів. Бо і самі такі вуличне прізвисько мали — Карасі. І я вже запросто перепливала кожен із цих ставків. Крім дому і школи, ставки були нашим другим життям — там ми тусувались пізніше з однокласниками. Ловили рибу, раків, відзначали свята і просто збирались компаніями. Це було нашим центральним місцем відпочинку. І часто побачень.

На Теофіпольському — то вже брали човни і, закохані, усамітнювались. Там я отримала перший великий букет неперевершених водяних лілій від першого кохання.

А ще ми біля ставків пасли корів. Правда, дивна назва — озеро Танка? Розповім, чому так. Спочатку там були Безодні. Трясовина без дна, яка нібито, поглинула німецький танк «Тигр» після Другої світової. Коли шукачі дізнались, що за такий танк колекціонери дають 1 млн доларів, тут розпочалась лихоманка. Одна компанія почала рити величезну вирву, щоб дістати той танк. Далі їм заборонили це робити без дозволів. А яма наповнилась водою. І тепер там озеро. Чи досі під ним той «Тигр», чи це був інший танк — досі загадка.

А ось між Ставками і Човгу­зівським ставом, як говорив мені історик, ексдиректор Човгузівської гімназії Володимир Петрович, знаходилось одне із най­більших поселень Трипілля.

Говорив про те, що начебто «чорні археологи» знайшли уні­кальний перстень сарматської чи черняхівської доби, який продали за 2 млн дол.

Не знаю за персні, але коли з бабусею на тих полях сапала маленькою буряки, то звертала увагу на дивні черепки із глини та із своєрідним орнаментом. Тепер такі бачу в музеї.

До речі, саме на Хмельниччині знайшли найстарішу у світі тканину раннього Три­пілля, якій 6000 років!

І ще з дитинства я пам’ятаю реальну золоту лихоманку. І це пов’язано також із Ведмежим ставком біля виїзду із Теофіполя. Там на горбках могила закатованих фашистами євреїв. Звільнені із тюрми колишні зеки робили там справжній підкоп. Не один день рили там лабіринт, щоб добратись до єврейського золота. Бо хтось їм сказав, що коли євреїв із гетто тут масово розстріляли фашисти, то там в кишенях і клубках у них було золото.

Шукачів арештували. Золото не знайшли. Зате тюремний термін вони собі добавили. Є ще один ставок, База­лійський. Там я зупиняюсь побачити диво, коли їду на могили батьків. Його облюбували лебеді. Вони не покидають водойму навіть узимку. Плавають собі – зимою парами, табунами. А влітку із виводками. Я його назвала для себе «Лебединим озером».

Тепер, як мені розповіли в Теофіпольській ТГ, біль­шість ставків громади, які ще не висохли та не замулились, об’єд­нують в комунальне під­приємство «Водліскомунгосп», щоб вони служили громаді.

Підготувала Тетяна РЕДЬКО (КВАСЮК)