Віктор Карпюк, нині прикордонник, не рвався на фронт, але коли вручили повістку, не піддався на вмовляння «порішати за чималу суму» та шукати інші «лазівки».

А поїхав туди, куди послали з ТЦК.

Чоловіка, який ніколи не служив у армії, не тримав у руках зброю і носив окуляри, працював за комп’ютером послали на півторамісячну підготовку і одразу в пекло Бахмута.

До останнього родина не вірила, що він опиниться на самісінькому нулі нулів – зіткнеться очі  в очі із озвірілими вагнерівцями-штурмовиками.

Тому радить тим, хто ще не мобілізований ось що:

«Хлопці, моя вам порада – йдіть до війська самі.

Так буде можливість вибрати військову спеціальність та підрозділ. Все одно мобілізують, але тоді

вже підете туди, куди скаже військкомат. Так сталось зі мною. І якби я пішов добровольцем, то вибрав би  підрозділ пілотів дронів. Бо я працював довгий час за комп’ютером. Маю в цьому непогані навики».

У прикордонних військах, куди потрапив Віктор, йде  розширення. Створюються нові підрозділи, удосконалюють роботу вже діючі. Тому тут можна здійснити і цю мрію.

Але Віктору довелось одразу пройти справжнє пекло війни. Отримати поранення в центрі Бахмута із побратимом та наставником. І навіть взяти в полон вагнерівця. За героїзм, проявлений у боях за Бахмут, Віктор удостоєний ордена «За мужність». Після поранення пройшов реабілітацію та повернувся на службу у Прикордонні війська України.

«У мирний час я навіть у арміі не служив, на військовій кафедрі не навчився. Закінчив інститут, став інженером. Працював вдома на комп’ютері, був підприємцем.

В мене двоє дітей і кохана дружина, батьки.

Я був абсолютно не військовою людиною, як і ви. Але мені потрібно було виписатися з квартири. Ось тут я і потрапив на очі ТЦК. У мене було чимало хвороб і я знав, що частково придатний, ходжу в окулярах.

Але… Здоровим ВЛК мене визнала швидко.  Як і інших мобілізованих,  посадили в автобус. А далі нами поповнювали підрозділи, які зазнали найбільших втрат.

Я потратив до прикордонників. Трішки більше місяця тренувань і нам повідомили, що їдемо в Краматорськ. Тоді у Бахмуті були найзапекліші бої. Вже у місті. До останнього ніхто не вірив, що ми їдемо не лише на нуль, а, як кажуть, двічі нуль. Це ми усвідомили вже в підвалах міста Бахмут.

А далі ми виходили вдень і вночі на чергування на лінію зіткнення у місті. Було так – ми в одному будинку – вагнерівці, а вони йшли першими у цих штурмах, у іншому.

Зрозуміло, що це був шок. Але захочеш жити, мобілізуєш всі свої сили.

І тут вирішальне значення мають бойові побратими. Особливо напарник, з яким заступаєш на чергування. Таким для мене став С. Іванко. Я прибув вже на заміщення тих, кого вбили та поранили. А Іванко вже тут більше служив і все знав.

Під час одного із чергувань ми виявили ворожу ДРГ. Вона затаїлась в сусідньому  з нами будинку. Ми терпеливо чекали моменту, щоб їх знищити. І дочекались. Але коли прочісувати будинок, почули звуки в підвалі. Коли проникли – взяли в  полон одного із штурмовиків, інший був убитий.

Полоненого в цьому пеклі було не просто доставити в штаб, Але ми це зробили. Ним виявився вагнерівець, завербований зек із Кемерово.

Ви собі навіть не уявляєте, яка там була інтенсивність артилерійських обстрілів. 80 відсотків загиблих на цій війні це ті, хто не зробив жодного пострілу, жертви ось таких обстрілів та бомбардувань.

Під час одного із чергувань вночі нас із напарником засікла інша група рашистів. Почався обстріл. Нас поранило. Мене в шию  – наскрізний. Але думаю, що мене вимолили рідні.  Бо куля пройшла за кілька міліметрів від сонної артерії.

Ви ж розумієте, що й евакуація мене, пораненого, і побратима, була смертельно небезпечною. Дякую всім медикам, побратимам, хто доклав зусиль для порятунку. Бог нас милував. Знаю, що за мене молились моя мама, дружина, батько, дітки, рідня. Вони – моя найбільша мотивація. І розумію, як вони хвилюються, вболівають за мене. Як кожна родина воїнів. І це наші реальні обереги тут.

Далі буди госпіталі, операції… Після цього знову ротація на передову.

Медаль «За Мужність» я отримав, вже коли командування оцінило нашу участь у тих боях», – розповідає Віктор.

– Скажи, а ось зараз все більше  воюють дронами. Як ти на це дивишся?

– Позитивно. Скажу чесно, якби зараз мені дали можливість вибору, я б не задумуючись став оператором дронів. Раджу хлопцям цю спеціальність.

Так, я вже вбувся у прикордонних військах. Тепер вже інспектор. Але я не військовий по  своїй суті чоловік. Скучив за дітьми, коханою дружиною, батьками. Але хто, як не ми? Хто хоче йти на війну?

Українські чоловіки! Якщо ми не зупинимо цю орду, вона добереться до ваших дружин, дітей, батьків.

І їх не лише катуватимуть, гвалтуватимуть на ваших очах. Але й вас змусять воювати, але вже в окупаційній армії. І ви станете жертвами вже їхніх м’ясних штурмів. Як бачимо – путін жерт не рахує.

Тому, доки не пізно, не ховайтесь, мобілізуйтесь. Повірте, це рано чи пізно все-одно настане.

Разом ми швидше зможемо зупинити цю рашистську навалу, утвердити в Україні справедливий мир. Повернутись до своїх домівок, до сімей, до мирного життя в незалежній Україні.

Тільки разом!

Вітаємо Віктора та всіх прикордонників України з їхнім професійним святом.

Зичимо якнайшвидше здолати ворога і повернутись з Перемогою. Жити довго і щасливо в мирній і незалежній Україні. Надійно боронити наші кордони.

Спілкувалась Тетяна Редько