Роман, Богдан і Павло Петьки народилися з різницею до 2 хвилин. Хлопці з народження нерозлучні. І тому усі троє вирішили вступити до Львівського ліцею ім. Героїв Крут. Нині навчаються на 3-му курсі. Цього року вступатимуть до військового вузу. Подали документи до Націо­нальної академії Державної прикордонної служби України імені Богдана Хмельницького, що у Хмельницькому, та до Харківського національного університету ПС ЗСУ України. Мріють стати військовими офіцерами, щоб захищати Україну.

Роман — найстарший з бра­тів (а значить, зі слів батьків, — головний), Богдан — середущий, Павло — наймолодший. Роман та Павло вісім років займалися футболом, отримували призові місця. Богдан ходив на плавання.

Вчителі братів Петьків зізнаються — не одразу їх розрізняли. Причому в молодших класах, ще коли навчались вдома, на Вінниччині, і тепер, вже у Львівському військовому ліцеї.

— Як брати Петьки навчаються? По-різному… Колись Богдан може вирватися вперед, колись Павло, іншим разом — Роман… Але найбільш активний на уроках Павло.

Діти у ліцеї свідомі, мають гідність, — зазначають викладачі.

— Якщо двоє з нас сварилися, третій зазвичай розбороняв, — з усмішкою згадує Роман. — Не могли, наприклад, домовитися, хто куди має йти. Або через одяг могли посваритися. У дитинстві батьки нас однаково одягали, але коли Богдан почав ходити на плавання, то витягнувся у зрості, і йому купували інший одяг. Та річ, яку купили Богдану, нам більше подобалась. То і виникали суперечки.

— Від самого дитинства батько нам казав, що нас троє, ми найрідніші, тому кожен має поважати іншого… Один за одного горою стояти!

— Батько нас трьох збирав, кожного питав, через що посварилися, — розповідає Павло. — Якщо мама або тато слухали, наприклад, Богдана, а не мене, я на емоціях міг сказати: «Ви його більше любите, ніж мене». Але батьки нас люблять однаково! Після таких розмов ми завжди тиснули один одному руки та обіймалися. Коли вступили до ліцею, почали менше сваритися. Подорослішали…

— Спочатку тут ніхто не вірив, що ми брати, — каже Роман. — Павло і Богдан у дитинстві були більше схожими один на одного. Діти «приколювалися», казали, що я не їхній брат. А тепер кажуть, що ми з Павлом більше схо­жі. Вважаємо, що ми усі троє різні…

Ще розповідають, що коли їхня мама ходила на УЗД, було видно тільки двох дітей. А коли прийшла на УЗД за мі­сяць до пологів, то побачили, що вже трійня! Думали, бу­де два хлопчики і дівчинка. Але вийшло троє хлопчиків.

Батько великої родини нині приватний підприємець, мама — головний бухгалтер на під­приємстві.

Ідею вступати до військового ліцею хлопцям підказав батько. Хлопці із Вінниччини приїхали до Львова на День відкритих дверей, і їм сподобалось.

Рідний брат їхнього батька — прикордонник. Зараз він підписав контракт, служить в Одесі. То хлопці хочуть за його прикладом вступати до Національної академії державної прикордонної служби, що у сусідньому Хмельницькому.

А зараз у ліцеї хлопці, мати та батько яких не поряд, самостійно пізнають ще і філософію життя, зокрема: щоб чогось досягти у житті, треба багато працювати!

Ось Роман Петько вже отримав звання молодшого віцесержанта. Його ліцеїст отримав за те, що добре навчається, має лідерські якості. І за те, що може своїм прикладом повести за собою інших.

Максим Петько, батько трій­нят, «33-му» розповів, що для нього з дружиною трійня була повною насподіванкою. Бо один із хлопчиків ховався від УЗД до останнього. Двійнята в родині були, каже батько трійнят-курсантів. А ось трійня — перша.

Батьки спочатку через молодіжний кредит отримали квартиру у мікрорайоні Поділля.

Діти пішли у перший клас до ліцею №2 м. Вінниці.

– Знаєте, ми дуже вдячні їхній першій учительці Наталі Балан. Бо саме вона заклала їм таку патріотричну і моральну мотивацію.

А потім ми переїхали до Агрономічного у власний будинок. І вже в місцевій школі мої діти навчались до восьмого класу.

– Чому Львів?

– Тому що це місто — серце України і дуже популярний ліцей. З синами навчається курсант з Броварів. Київський військовий ліцей поряд. Але він з батьками вибрав Львів. Там гарно навчають і гартують.

А мої хлопці патріоти з дитинства. Знаєте, коли ми їх забрали з пологового, десь з трьох місяців я їм вже включав українські пісні. Дуже реагували на нашу нині покійну Ніну Матвієнко.

– Хлопці розповідають, що це була ваша ініціатива — спрямувати їх саме до цього ліцею і фаху.

– Так, я не нав’язував, але запропонував. Бо ж це зрозуміло, що Україні потрібні мужні, хоробрі, високопрофесійні, гарно підготовлені захисники.

От я і хочу, щоб мої дітки стали такими. І радий, що цю думку розділяють мої сини.

Хлопці кажуть, що вони подали документи для вступу після закінчення військового ліцею одразу у два вузи — Академію Прикордонних військ та до Харківського національного університету Повітряних сил.

Я запитала, ким би татусь краще хотів бачити своїх синів — льотчиками чи прикордонниками?

– Знаєте, це вже їм вирішувати. Я в першу чергу хочу їх бачити гідними людьми, патріотами України.

– Багато хто, дізнавшись про ваших синів-трійнят, які у воєнний час вибрали вій­ськовий ліцей, запитують: а чому Ви не виїхали з сім’єю за кордон? Адже як батько трьох дітей мали на це право? Жили б там на пільги біженців, віддали б за кордоном на навчання дітей. Чимало українців так вчинили.

– А чому я, ми маємо втікати від когось кудись? Це наша країна, наша Батьківщина. Земля наших предків. Ми тут маємо жити і боронити свою державу в час лихоліть. Як тепер — у війні проти загарбників-рашистів.

– Скажіть, я, коли дивлюсь на вашу дружину Наталю, худеньку та тендітну, з приємним подивом уявляю, яких зусиль їй коштувало виносити на поставити разом із Вами на ноги таких трьох красенів.

– А вона у нас така, мужня мама, як і усі українки. І це дійсно був подвиг. Бо вона важила до вагітності не більше 50 кг. А вже в останні місяці пологів – більше 90.

Про це розповідають і сини подружжя Наталі та Максима Петьків. Бо добре знають від рідних таку незвичайну історію їхнього народження.

– У Вінниці рідко народжуються трійні, як і в Україні. Я добре пам’ятаю цю родину і дні, коли на світ з’явились ці троє хло­пців. Бо на той час очолював відділ охорони здоров’я Він­ницької міської ради, — ділиться знайомий родини Валентин Фі­щук. — Ви ж розумієте, як це – виносити здоровою трійню та ще й так само народити її. Подбати про діток.

Вже на початку війни я бачив цих козаків — батько Максим Григорович і сини Роман, Павло, Богдан.

Дуже достойні виросли хлоп­ці. Горджуся, що знаю їх.

Пройнявся великою повагою, коли дізнався, що хлопці з батьками не виїхали за кордон, а вибрали шлях воїнів.

Про таких треба писати, знімати фільми. Щоб стали прикладом.

Бажаємо Павлу, Богдану та Роману Петькам здійснення задуманого. А батькам — Наталі та Максиму – особлива подяка за те, що виростили таких синів-патріотів. Бажаємо хлопцям досягти мети. Стати надійними захисниками кордонів мирної, незалежної України.

Спілкувалась Тетяна Редько