Пробув він там майже два роки. У тих умовах це перетворюється на вічність. Під час нашої розмови, худий та виснажений, Валерій постійно ховає погляд, опускає голову, наче ще не звик до мирного життя. Його турбує біль у серці, спині, голові та шлунку. У неволі він втратив зуби у 44 роки.
– До війни я працював у колгоспі будівельником. Під час п’ятої хвилі мене мобілізували. В «учебці» на Рівненщині здобув спеціальність мінометника. Після бойового злагодження у складі 57-ї механізованої бригади ми вирушили до Костянтинівки. Пережили найзапекліші бої неподалік Горлівки. Залишалось зовсім трохи до повернення додому. 3 квітня колона автомобілів виїжджала із позицій. Я із побратимом Олексієм замикали її. Але раптом наша машина зламалась, бойовики скористались цим та обстріляли зі стрілецької зброї. Група ворога нараховувала 18 чоловік. Зрозуміло, що сили нерівні. Нас кинули головами до землі, скрутили дротами і повезли до окупованого Донецька. Допитував мене особисто Захарченко… Нас кинули до підвалів колишнього СБУ та тримали три місяці. Вдень ми працювали різноробочими. А згодом нас забрали до Макіївської колонії №97. Лише через деякий час вночі мені вдалося подзвонити рідним додому й повідомити: знаходжусь у полоні, бо вони вже й не вірили, що побачать живим…
У камері Валерія тримали з двома побратимами. Умови жахливі – холод та відсутність теплого одягу. Годували бранців кислою капустою, замість чаю – окріп. За кілька днів до обміну повідомили, що має прийти прокурор так званої ДНР, аби зачитати вирок.
Кожному загрожувало від 20 до 30 років тюрми. Розуміли, що це кінець… Та під ранок 27 грудня нас розбудили сепаратисти із вигуками збиратись, бо, мовляв, відправлятимуть у Росію. На дорогу дали води та пару грінок хліба. Вивели частину нас у дворик та завантажили до автозаку. Їхали ми десь півдня. І навіть тоді, коли на власні очі побачив, як під’їжджають наші, українські, автобуси з людьми, які передавалися на непідконтрольну територію, я не вірив, що пекло закінчилось. У Борисполі мене зустрічали брат та племінник-атовець. Повсюди були квіти, прапори та сльози радості. Та найбільше мені запам’ятався солдат, який підбіг до мене та впав на коліна. Я не знав, що відбувається. Казав до нього: «Братуха, що ж ти робиш»… А він дивився на мене таким захопленим поглядом та казав: «Ви такі мужні, ви таке пережили».
Після полону більшість розмов Валерія про тих, хто залишився там. Планує передати українським полоненим передачу. Але як – не знає. Вже й список склав, що покладе у сумку: сало, часник, побільше вітамінів, домашнього вина, цигарки та ліки – знеболюючі, противірусні.
А поки що наш земляк проходить лікування у Вінницькому обласному клінічному госпіталі ветеранів війни. Тут його підтримують не лише медики, а й завідувач сектору Державної служби України у справах ветеранів війни та учасників АТО у Вінницькій області Олег Дмитрійчук:
– Те, що пережив Валерій у неволі – ворогу не побажаєш. Тож ми робимо все, аби підтримати цього мужнього чоловіка. Валерій Радовець має право на безкоштовне лікування, відновлення документів, одноразову виплату у розмірі 100 тисяч гривень. Будемо клопотати про те, аби голова Могилів-Подільської РДА виділив кошти на лікування зубів. Також я особисто звертатимусь до Держгеокадастру для виділення нашому земляку гарантованої земельної ділянки.
