А я стояв й вслухався у весну,
І потайки боявсь поворухнутись.
Усім єством вбирав красу цю чарівну,
Хотів до неї мов дитина пригорнутись.

Вслухався у її чарівний гомін –
Веселий і дзвінкий, наче кришталь,
Навіював він в серці ніжний спомин
Й здіймав на крилах у безкраю синю даль.

Як зачарований п’янким солодким трунком
Вдихав її блаженний аромат,
Немов юнак, щасливий поцілунком,
Відчув як сили збільшились в сто крат.

Вбирав її духмяний ніжний подих –
Що мов букет із тисячі квіток
Й втонув у нім, мов в водах повноводих,
Як у ріці малесенький струмок.

А я стояв й вслухався у весну
Та раптом… знов повітряна завила
І небо нагадало про війну,
А Смерть косу свою криву гострила…

Наче прокинувшись від чарівного сну,
Ураз відчув весна як затремтіла
Й разом, вдивляючись в безкраю синь ясну,
Вона зі мною молитву шепотіла…

Опалена, знівечена до ран
Вона буяла цвітом посеред горнила –
Не розуміє клятий окупант –
Краса безсмертна, знищить Злу її – несила…

А я стояв й вслухався у весну
І шепотів:” Ти не здавайся, мила,
Ми переможем, виграєм війну,
Нам в поміч буде Правда й Божа сила!”

Ігор Будник    12.05.2024