Хоча насправді ти не сама — є діти, є онуки, є правнуки, але єдиний твій співрозмовник — радіо на кухні, а вночі — телевізор, і це тільки тому, аби чутно чиїсь голоси, бо сну уже давно немає, немає думок, немає спогадів — усе передумано, що згадувалось записано і, як виявляється, ти була самотня навіть у парі. Самотужки, як віл, тягла весь побут, працювала — щоб не з останніх, дітей — щоб кращі за інших, онуків, правнуків — бо дуже любила, любила колись свого чоловіка, якому все пробачала, були батьки, є брати, які майже нічого не знали про твоє життя, були подруги, які знали дещо, пізніше і вони повідходили, були усі й усе, тепер воно десь там, у недосяжності, у минулому, і це ніби відбувалось не з тобою, а з кимсь іншим, хто проживав твоє життя.

Ні, ти не плачешся, не нарікаєш, не скаржишся на долю, бо це відбувається з багатьма іншими, байдуже — багатий чи бідний, дурний чи розумний, талановитий чи нездара, духовний чи ні — які мовчать, може, не бажають, не уміють, не можуть висловити усе, що на душі, або думають: навіщо ворушити минуле, час не повернути, не змінити, не виправити.

Кажуть, добрий настрій роби сама собі, а як не робиться, не згадується щось добре, веселе, не сприймається гумор «у ящику», недотепні анекдоти, скрізь пальці в решітку дивишся на політиків і їхню політику, і ніякий психолог тобі не допоможе, бо ти при здоровому глузді, але десь там, глибоко, у звивинах твоїх мізків, у глибині твого серця, твоєї душі недосяжне минуле, а майбутнє — ось воно, поряд, і вже воно ніяке ніщо.

Валентина