Коли починалося літо, одразу після останнього дзвоника мама мене відвозила до своїх батьків – людей може й мало грамотних, бо не мали вони змоги десь навчатись, окрім церковно-приходської школи, але мудрих від природи, працелюбних і неймовірно красивих навіть у поважному віці. Я не їздила до дитячих таборів, зате в селі мені була воля.
Ось і зараз мені страшенно хочеться в село. Туди, де ранок починається із виганяння кіз на пашу та обов’язкового відвідування малинника, полудень гуде невтомними бджолами, і ти під цей гул дрімаєш горілиць у розімлілих травах, спостерігаючи за мандрівками хмар, а вечір пахне молоком, стиглими вишнями і бабусиним кулішем, а над усім цим зависає тиша, яка буває лише у селі.І тебе майже сонну таки розбудять, бо як це, щоб дитина лягла голодна… 😉.
Доводиться черпати раз із миски, раз поза мискою – не хочеться ж відпускати сон з-під вій. Та гаряча їжа робить своє: ти таки розбуркуєшся, дрімота покидає навіть вже в ліжку. І до ранку читаааааєш, мандруючи незвіданими світами книжок сільської бібліотеки, присвічуючи ліхтариком під ковдрою. Бо, не дай Бог, дід побачить, що поночі горить світло. А вранці тебе сонну таки розбудить лагідно бабуся, бо хто ж пожене кози на пашу.
То не важка праця, навпаки рогатий загін ніби тебе розуміє чи моєї довгої лозини; тримаючись купочки, кізки добігають до ярка, густо зарослого буйною травою. Вони пасуться, а ти гойдаєшся на найвищому гіллі верби чи горіха, як Мавка, і знову читаааааєш. Або ловиш пуголовків, або дивишся, як бджоли п'ють воду чи збирають мед, або плетеш вінка і співаєш пісень, що чула від бабки чи старших дівчат і жінок на Купала.
Коли ніхто не бачив, я вилазила на найвищі гілки старих черешень, де мене гойдав вітер, а якщо його не було, то розгойдувала гілля сама доти, поки не ставало недобре. Тоді спускалась нижче, і починалось поїдання гірких ягід прямо з гілки. Коли вже здавалось, що жодна ягода в тебе не влізе, спускалась донизу. Тут наставав момент вмивання.
Ми, діти, добре знали, що липкі чорні руки і щоки можна врятувати лише вишнями-патлаками. Ягоди нещадно чавились у жменях, сік стікав по ліктях, долоні світлішали, то ж можна було бігти до струмка, щоб змити ягідну "маску" (wink).
От тільки дитяче куценьке платтячко, бо влітку чомусь воно особливо швидко стає коротким, могло розказати усю історію твоїх пригод. Тоді настає час великого прання. У селі це довга історія з нагріванням води, пранням вручну на хвилястій дошці. А коли вже майже увесь твій одяг висить на плетеній дідом лісі, то бабуся милується тобою, бо ти шикуєш у її вишитій сорочці та спідниці, заплівши у куценькі білі косенята пахучі гвоздички, і, начитавшись народних казок та дум, уявляєш себе чи то мудрою дівчиною, чи дідовою дочкою, чи навіть Марусею Богуславкою.
Той мій дитячий світопростір завжди зі мною. Не часто його згадую, але з головою в нього поринаю у миті розпачу чи втоми. Благословенні ви, мої дитячі спогади, бо я росла в любові та на волі
Оксана Пойда
