В цьому немає нічого образливого, це більш добрий жарт, але ми дуже недооцінюємо роль простих чоловіків у цій надважкій війні.
Я розкажу вам про свого побратима Миколу. З великої букви Людини.
Він ніколи не ставив дурних запитань, не мав звички ховатися чи давати задню.
— Микола, куди ти йдеш на позиції? Твоїй спині хана, ти закидуєш знеболювальні кожні півгодини!
— Та шо там спина?! Там хлопці гинуть, трьохсотяться, а я сидітиму тут? — І пре Микола на нуль. І пре на своїй спині бк, зброю, лопату, харчі, воду і бензопилу.
— Там дерев стільки наваляно, я хлопцям бліндаж буду лагодити, бо дронів пизда скільки, арта їбашить, нора не врятує. — І пиляє Микола, і носить між обстрілами.
А потім з позиції тягне побратимів, хтось важкий 300, хтось вже 200. Бо не можна лишати, бо це люди.
Він завжди працював:
— Що ти там робиш?
— Та заселилися в хату, гарний будинок, люди робили, може повернуться. Я бруківку їм лагоджу, а то повиривали тут, грязі нанесли. — То в гаражі чужому порядок наведе, бо люди, може ж, повернуться…
Йому було 50. Він служив срочку ще 30 років тому.
Він не був тактикульним рексом, не був військовим від слова взагалі, але він розумів сенс цієї війни на виживання: “Я тут, бо інакше нас знищать.”
В короткі відпустки постійно на зв’язку:
— Як ви, хлопці?
І розчарування навколишнім нерозумінням й байдужістю: “Ходять бички здорові, таку хуйню городять, що на вуха не налазить.“
Молоді називали його батько, або “дядя Коля”. Він умів донести аргументи точно в ціль. Комусь словами, а комусь і батьківського ляща своєю великою натрудженою рукою. І ніхто ніколи не ображався. Хоч ляща, мабуть, ніколи й не було. Вистачало слів і мудрості. І поваги.
Серебрянське лісництво, Слов’янськ, Часів Яр. Важка піхотинська доля кидала Миколу по усіх жопах світу і я ніколи не чув від нього скарги чи ниття.
20 травня вони з побратимами вийшли з позицій. Важко вийшли. Були загиблі, усіх забрали. Мав своїх законних 4 вихідні.
22 травня — важкий день. Обстріли безперестанку, багато на позиціях трьохсотих, треба евак. Військові знають, що це може бути квиток в один кінець. Командир не наказує, просто доводить. І знову йде Микола. Доходить, відправляє легких 300 з еваком і залишається на позиції, бо більше нема кому.
Після чергового обстрілу, чуючи крики поранених вилазить їх збирати. І гине…
Хлопці зробили все, щоб дотягти Миколу, щоб рідні змогли попрощатися. Такі самі “Миколи”.
А що зробили ми? Що зробив цей сраний уряд, який навіть убд Миколі не видав? Не кажучи вже про нагороди.
Люди, будь ласка, пам’ятайте якою ціною!
Пам’ятайте і мовчіть. Просто схиліть голову, станьте на коліно.
Герої гинуть. Тихо, а мерзенники —дуже голосні. Не дайте їх голосу проникнути у ваші голови.
Пом’яніть простого героя ЗСУ Миколу Чупиря і тисячі інших Микол, що тримають цю країну і дають вам можливість жити!
Він любив життя. Любив сім’ю. Любив тварин і природу. Любив чорний гіркий шоколад і риболовлю. Він пив міцну каву, міцніше якої був тільки його характер. Він жив достойно і він не має права на забуття.
З повагою, від побратимів
Розвідка Ноєм
