Я закінчувала Вінницький національний медуніверситет, коли він був у рейтингу найкращим медвузом України. Я бачила, які шалені конкурси були на наші факультети. Скільки іноземців мріяло вступити до цього вузу.

Як ми вивчали ті чи інші предмети. Ночей не спали, гори літератури вивчали, в лабораторіях та бібліотеках пропадали. Бо наші Вчителі і Наставники з великої літери готували нас професійно лікувати людей.

А життя та здоров’я людини є найбільшою цінністю, затвердженою конституціями всіх цивілізованих держав.

І ось після того, що я побачила і почула вже в іншій країні, як проходили вибори у моєму рідному ВНЗ, підсумовували результати, кого обирали, думаю одне: слава Богу, що мене оминула така доля — бути зараз у стінах такого закладу.

Представники студентства, які там щось «хімічили», підтасовували, як підозрювали представники опонентів, я звертаюсь до вас: невже ви не розумієте, що у медицині, особливо світовій, куди ви прагнете, імідж і репутація – це найголовніше. Хто ж захоче мати справу з вузом, яким керує фальсифікатор року чи плагіатор? Я перевірила — такі титули новообрана ректор вже заробила, і це записано у Вікіпедії. То тепер нехай спробує здобути славу і повагу з такими репутаційними проколами. І якби ж то одна особа! Але мова вже йде про весь вуз.

Дивуюсь українському Міністерству, яке це затвердило.

Але, напевно, така політика «пофігізму» і блатів, яка запанувала в українській медицині, призвела до того, що я, червонодипломниця цього вузу, вимушена була виїхати за кордон, щоб стати висококласним спеціалістом. У рідній країні мені такої можливості не дали блатні, батьки яким покупляли місця у лікарнях та побудували приватні лікарні чи кабінети.

Тепер ось блатні будуть вже все вирішувати у моєму рідному вузі. Але кому у світі потрібні блатні лікарі? Скажу однозначно — нікому.

Бо вже підтвердивши квалі­фікаційні іспити на арабській та англійській мовах, я переконалась, що у світі всі хочуть бачити кваліфікованих лікарів. Бо всі йдуть до лікаря за здоров’ям. Платять зароблені та накопичені кошти. І від його професіоналізму залежить, чи вкоротить лікар людині життя, чи продовжить.

Не секрет, що у країнах, де висококласна медицина, досвідчені лікарі, підготовлені висококваліфікованими спеціалістами, середній рівень життя 83-86 років. А в Україні, якщо не помиляюсь, 63.

Я вже більше 10 років живу і працюю в Об’єд­наних Арабських Еміратах. І доклала максимум зусиль, щоб стати тут лікарем, якому довіряють. А це означає, що у нього незаплямована репутація. Та тут якби лише хтось заїкнувся про плагіат чи фальшування — вилетів би такий спеціаліст одразу знаєте куди?!

Що вже казати про керівника! Я продовжую навчатись уже і психології. Але із великою вдячністю згадую своїх перших викладачів та наставників. Із тієї старої класичної школи української медицини. І мимоволі думаю: боронь Боже мені вернутись у сучасну — де за пісні та танці дають додаткові бали, переваги у розподілі на роботу, а не за знання медицини.

З повагою
Маргарита Макарова,
лікар із ОАЄ