Перед роботою я забігла на пошту, а виходячи, натрапила на молодого хлопчину, який, шкутильгаючи, порівнявся зі мною та, дивлячись на мене, сказав: «Вибачте, а ви можете мені купити щось поїсти?» Мені стало моторошно, я відразу побачила, що він після отримання контузії, бо тут не треба бути медиком, щоб це зрозуміти. Звичайно, я дістала гаманець і простягнула йому гроші.

— Дякую, – тихо сказав він, – дякую, що Ви почули мене, бо не всі можуть допомогти.

Скільки болю було в його очах.

– У мене друге поранення, я пройшов Бахмут, Мар’їнку. Знаєте, в Мар’їнці ще страшніше.

Він безупинно говорив, а я, дивлячись на нього, ледве стримувала сльози. Він дуже нервував. Довго розповідав мені, як він і його побратими воювали, а скільки загинуло, а скількох тіл не змогли забрати.

– А знаєте, мого товариша вбили, а в нього дитині 2 рочки.

А ще так було багато «а знаєте…» Я, ледве стримуючи сльози, сказала:

– Знаю, мій син більше року на Донбасі.

І тут він наче зрадів, що хтось його може зрозуміти і знає, яке там пекло. Хоча навіть мій син не розповідав мені таких страхів. А ще він сказав:

– Якби нам більше зброї і людей, ми б дали цим пі…рам. Нам не можна віддавати землі, бо пі…ри підуть далі. Якби нам зброю…

Тихо ковтаючи сльози, я запитала чи можна його обій­няти.

— Можна.

Я так міцно його обійняла, наче притулилася до свого сина.

– Дякую вам, я піду, бо я голодний, хочу їсти.

Він перейшов через дорогу, помахавши мені рукою уже на іншому боці, а я просто стояла і ридала, дивлячись, як він, шкутильгаючи, помаленьку йшов до магазину.

Що було далі? А далі я проридала до вечера. Я не знаю, чий він син, хто його батьки, як так, що у нього не було грошей…. Багато запитань, чому після поранення виводять поза штат, і хлопці, які пройшли пекло, отримують 560 гривень. Чому ми, які сидимо в тилу, не хочемо донатити або взагалі ще маємо претензії до військових. А ці слова: а ми вас не посилали, я не лох, мій не піде, не для війни я народила сина і т. і.

Люди! Що ви говорите, як повертається язик?! Ви що, не розумієте, що цими словами ви знецінюєте тих, хто вас захищає? Але знайдуться ті, хто скаже: він свою сім’ю захищає. Тоді до вас запитання: а вас хто захищає? Скільки я чула: пішли, бо хотять грошей. А ви хоч знаєте, що є ті, хто покинув роботу за кордоном, повернувся, пішов захищати країну в перші дні, і навіть не розраховував, що йому взагалі будуть виплачувати зарплатню.

Люди, з нами щось не так!!! Ми кажемо, що ми стомились!!! Ви про що? Про яку втому? Ми хвилюємось, що блокпости на дорогах і не можна поїхати на природу, бо дадуть повістку. А ви хоч раз подумали, що хлопці, ті, які у окопах, хвилюються, що не доїде машина, щоб забрати «300-х». Знаєте, мені іноді здається, що ми заслуговуємо на цю війну. За два роки війни у нас утворилось три касти людей: ті, хто воює; ті, хто не воює але постійно волонтерить; а найстрашніша каста та, яка пиздить. Пиздить, що вони не зобов’язані, нехай чиновники воюють і їхні діти, а чого я, а вони заробляють, а у них сто тисяч, нехай самі.... Ті, у кого ніхто не воює, розказують, як треба себе поводити і що робити батькам та дружинам, чиї чоловіки та діти на фронті. Нам ворога не треба, скажу я.

А знаєте, що ще сказав цей солдатик: я ненавиджу тих, хто мо­же допо­мог­ти, і не допомагає, хто військовий, але сидить два роки в тилу.

Люди добрі, чому ви такі жорстокі до військових, вибачте, моє звернення не до тих, хто допомагає і розуміє, що таке війна. Ми живемо зараз, на превеликий жаль, кожен за себе: аби не мене, аби не про мене і т. д. Звичайно, є мільйон запитань до нашої влади, але нам треба починати з себе. Прокидаючись зранку, запитати себе: що я можу зробити сьогодні, щоб наблизити Перемогу? А я впевнена, що кожен з нас може хоч краплю, але зробити, щоб Україна була вільною. Щоб ваші внуки і правнуки не знали і не бачили, яка вона, ця війна. Будьте добрі до наших захисників, бо ми живемо, завдячуючи тим, хто уже ніколи не побачить небо. Вірю у нашу Перемогу!!!! Україні бути!!! Ми не маємо ніякого права програти, хоча б у пам’ять про тих, кого немає, чиє серце зупинилось, аби серце України билось вічно.

Інга, вінничанка,
мати воїна ЗСУ

Від редакції. Наші журналісти нещодавно були на нараді в ОДА. Там зібрали всіх керівників ТГ і покроково описували, що мають робити в кожному селі та місті — починаючи із зустрічі і закінчуючи кімнатами для ветеранів, про безкоштовні інші численні допомоги. Там такі послуги мають бути 24 години: тому всі наступного разу при зустрічі з такими обездоленими запитуйте прізвища, імена і номер телефону. По можливості. Щоб або комплексно допомогли воїну, якщо він загубився. Або прописати про громаду і керівника, який пох…ив ці вимоги.

Бо ж розроблена ціла комплексна програма! Не одна методичка випущена за чималі кошти! Ветеранські простори, ви де?

Тут би саме їхнім представникам дати пораду: якщо зустріли такого обездоленого, без коштів воїна-ветерана, то що робити, як допомогти не разово — дати грошей поїсти, хоча повага, Інго, вам за це. Але і облаштувати воїну подальше комфортне життя!

Бо якщо в цьому суспільстві в тилу воїну-захиснику немає за що і де поїсти, то це свинство!

Чекаємо відповіді.