Мої батьки розлучилися, ще як я була зовсім маленькою, тато не з’являвся в моєму житті, тому я нічого про нього не знала. Моя покійна мама присвятила мені усю себе, і я ніколи не відчувала брак любові та піклування. Ще до школи захотілося мені, як багатьом дівчаткам, навчитися грати на фортепіано. У мене був такий дитячий образ — тендітна піаністка з довгим волоссям, яке спадає низько за плечі, коли вона грає і хитає головою у такт, шевелюра красиво розвівається… Це потім я зрозуміла, що змалювала цей образ із музкерівника у нашому садочку, мені хотілося бути схожою на неї. Я годинами могла розглядати її тонкі пальці і як уміло вони бігали чорно-білими клавішами.

От тому я вблагала маму, щоб вона завела мене у музичну школу і купила піаніно. Спочатку було цікаво і весело бринчати на ньому. А потім мені усе це набридло, та й почалася школа, і я не встигала їздити на музику. Стала нюняти, що вже мені ця забавка не подобається, та мама наполягала, щоб я продовжувала займатися, і проговорилася, що у мене талант від батька, бо він музикант.

Це мене насторожило, бо я дуже не хотіла бути схожою на того, хто нас з мамою покинув… Але заради мамочки продовжувала займатися. У мене непогано виходило, принаймні викладачка мене хвалила. Так йшли роки, мені залишалося півтора року до закінчення музичної школи. І тут з’явився той, на кого я наче маю бути схожа.

Батько, коли дізнався, що я займаюся музикою, дуже загордився, що його гени. Посадив мене за піаніно і наказав: «Грай! Нехай я самоучка, бринькав на весіллях, у ресторанах, а моя донька вивчиться і буде на великій сцені!» Це мене обурило, бо чому я маю реалізовувати чиїсь нездійснені мрії??? І я гримнула кришкою моєї золотистої «України» і більше ніколи її не відкривала. Так, ще деякий час я брехала мамі, що ходжу на музику, але, врешті, розповіла всю правду, і мама прийняла мій вибір.

Далі мене заносило то в оркестр народних інструментів, то в театральну студію, то в гурток юних письменників-поетів, поки я, врешті, не потрапила у журналістику.

А свою золоту «Україну» я – ні, не продала, бо ж Україна не продається ні за які гроші. Піаніно подарувала священику, який завіз інструмент у сільську школу, і тепер воно служить дітворі, яка, сподіваюся, насолоджується грою.

Але, наче фатум долі, минуло вже багато-багато років і ми купуємо квартиру, де попередні господарі залишають нам таке саме піаніно, як у мене було. Я відкрила кришку, і пальці самі почали награвати «Ніч яка місячна». Не скажу, що сумувала чи жалкую, що покинула музичну школу. Але ще одна «Україна» поки що стоїть у нас вдома на почесному місці, можливо, колись діти захочуть навчитися грати… Але я наполягати не буду і вибір за них робити теж не буду. Бо це неправильно: дитина хоч мала роками, але особистість, тому сама має вирішувати, що їй цікаво і що потрібно у цьому житті, а ми — батьки — можемо лише запропонувати на вибір те чи інше.

І от коли мій старший син пішов на футбол, бо тато його фанатіє від цього виду спорту, я декілька разів намагалася його відмовити. Записала малого на танці, потім на карате, ще пробували малювання, але він все кидав і повертався до м’яча. Переконавшись, що це дійсно вибір сина, а не батька, я заспокоїлась, бо бачу, як він біжить на тренування, як радіє від кожної перемоги і ховає скупу хлопчачу сльозу після поразки. Я бачу, як мій Влад став дисциплінованим, навчився відповідати за свою команду, зрозумів, що для перемоги спортивної чи неспортивної потрібно докладати зусиль, чимось жертвувати. Усе це робить з мого хлопчика чоловіка! Я зараз не пропагую футбол. Такі зміни відбулися тому, що син цього сам захотів, це був його вибір.

Багато хто з нас не мав у дитинстві гарних іграшок, але це не означає, що, ставши батьками, потрібно завалювати своє чадо усякими цяцьками, бо жодна з них не замінить уваги люблячої людини. І освіту ми б хотіли свого часу здобувати не в «бурситетах»… Але ж, відправивши свого студента без його волі у кращий вуз Америки чи Європи, ми не перепишемо свою біографію?

Кожен тато і мама впевнені, що роблять для дитини краще, але не завжди наше «краще» їм потрібне. А що їм дійсно потрібно, то це батьківська любов та довіра.

Усе це я написала лише з власного досвіду та власних міркувань. Та, можливо, я помиляюся? Переконайте мене!