Боря народився і виріс у селі Качківці Ямпільського району в родині надзвичайно роботящих селян. Я знаю його маму, тата, сестру – без п’яти хвилин лікаря. Вони такі – його рідні – основа землі нашої.

Там закінчив школу. Одружився в Ямполі з дуже гарною дівчиною. З багатодітної сім’ї. Іриною її звати. Вона медсестра, в Ямпільській ЦРЛ працює.

Дали молодятам клаптик землі на будову, як кажуть, у чорта на кулічках. На такому горбищі, на який не кожний вибереться. Там лиш каміння і твердь землі. А над головою – дроти високовольтної лінії електропередач.

І от вони, молоді і щасливі, встигли збудувати літню кухоньку і такий-сякий хлівець для худоби. Бо як жити без неї трудящим людям? Встигли народити Настю. Боже, якби зараз Боря побачив, якою вона красунею стає! Вже у восьмому класі вчиться.

За рік-два мали звести хату. Була б та хата красивою, як і сім’я Борі. Бо він же майстер на всі руки!

Але не судилося… Війна… За що на нас таке горе всенародне присунуло з Росії?!..

І став автослюсар Борис Мар’янович солдатом. Добровільно пішов до військкомату, не ховався і не перечікував, як інші.

Далі доля давала йому шанс на життя – знайшлася посада в райвійськкоматі. Але тоді, коли найбільша біда була на фронті, він відмовився від неї – пішов на передову.

А потім ми з Ірою відправляли йому «Новою поштою» посилки. Спочатку вони доходили. Боря повідомляв, що найважче його підрозділу вночі, коли ворога не видно. І сталося диво – я дістав йому прилад нічного бачення, на танковому шоломі кріпиться. Новенький! Іра відправляла своєму чоловікові на фронт потрібну річ, яка мала захищати його. Тому й раділа.

Ми з Ірою домовилися, що вишлемо на взвод Бориса кожному воїну по пасочці, по дитячій ляльці-мотанці як оберіг від однокласників Насті.

Звечора, перед Благовіщенням, все вже було готово. І паски, і мотанки. Зранку, перед відправкою, мама Бориса з Качківки ще мала привезти додачу – і все це мало дістатися Борисового підрозділу якраз на Великдень.

Вночі мене розбудив дзвінок. Ридала телефонна трубка голосом матері Ірини:

«Немає вже кому висилати – Борі нашого немає…»

Отаким було для нас те Благовіщення… Не рідна мама, а теща їздила за тілом Борі на фронт. Ридала до хрипоти в горлі Іра. Хоронили Борю майже всім Ямполем – тисячі людей вшановували його.

Три роки минуло. Красуня дружина його стала депутатом міської ради. Її поважають. Місто дало їй з дочкою гарну хату, в центрі Ямполя, присвоїло йому посмертно звання «Почесний громадянин». А держава нагородила воїна високим орденом «За відвагу».

«Всіх, хто знав і пам’ятає нашого Бориса, просимо пом’янути його в цей день, коли він пішов у вічність, захищаючи Україну, просимо помолитися за нього. Він віддав своє дорогоцінне життя за нас всіх», — написали в листі його батько, сестра, донька і дружина.