Замість дискотек вона обрала передову, каблуки проміняла на берці і тепер готує смаколики для бійців АТО. Чому дівчина наважилась стати військовою, чим годує побратимів і як змінила її війна – вона розповіла нашому кореспонденту…
– Не повірите, але за фахом я секретар. Робота, дім, вихідні. І все було по колу… Коли ж почались події на Майдані, для мене це було дико та незвично: кожного дня крізь дим чути постріли та крики. А тоді війна… Пригадую, щодня дивилась новини та молилась, аби більше не гинули люди. Справжньою несподіванкою стало те, що добровольцем вирішив йти служити мій тато. Досі картина перед очима, як ми його проводжали. Я тоді обійняла рідненького й взяла обіцянку, що він обов’язково повернеться додому, — каже Вікторія. — А війна ж тривала. Дивлячись на це все, я сама загорілася ідеєю піти в армію. Відчувала, що там буду більш потрібна. Коли пішла до військкомату, мені сказали, що жіночих посад немає. Це дуже розчарувало. Просила тата посприяти мені, але завжди отримувала у відповідь «ні». На деякий час я навіть відступила від своєї мрії і з новими силами занурилась в роботу. Дочекалася батька з АТО та знову спробувала піти і випробувати удачу. Вона мені цього разу посміхнулася — була вільна посада військового кухаря. Я не довго думала, швиденько зібрала всі документи, які потрібно, і прийшов час відправки в учбовий центр. Приїхала попрощатися зі своїми батьками. Скажу по правді, до останнього трусились ноги від думки, що я їм скажу, і за п’ять хвилин до відправки маршрутки наважилася розповісти, куди їду. Батьки підтримали, але проводжали зі слізьми на очах. В учбовому центрі я провела чотири місяці, потім потрапила до 95-ої десантної бригади. І за кілька днів мене відправили на другу лінію оборони в зону АТО. Далі – ще ближче до передової, де я і знаходжусь….
За словами дівчини, спочатку було страшно на війні. Особливо тоді, коли почула перший вибух. Нині ж сталевим нервам Вікторії може позаздрити досвідчений воїн.
– Зараз уже до всього звикла, я знайшла себе! Я тут потрібна. Можливо, моя роль маленька, але, як всі тут кажуть, «солдат голодний в полі стріляти не буде». Стараємося, щоб бійці завжди були ситі. Їм потрібні сили. Готуємо все, як вдома — смачний червоний борщик, рагу, супчики різні, та й м’ясо завжди є у меню. Зовсім нещодавно зі мною трапилась кумедна історія, — усміхається вінничанка. — Якраз почалась навчальна тривога і на мене побратими натягнули все, що можна — бронік, каску, автомат з магазином. Було смішно, бо ж треба у цій амуніції готувати. А я ж худенька, маленька, з місця не могла зрушити. Але що поробиш — стояла та мішала той борщик із думкою, аби хоч не впасти. Та тепер звиклась із вагою і бігаю нарівні із хлопцями.
Вікторія зізнається: хоч і знайшла в зоні АТО багато друзів, але за батьками, братом, коханим та земляками дуже сумує. Їй приємно, що батьки підтримали і гордяться донькою. Дівчина каже, що війна її сильно змінила — почала цінувати життя і берегти те, що має. Що робитиме після повернення із передової — Вікторія ще не знає. Можливо, присвятить своє життя армії.
