Це відео про мужнього воїна ЗСУ, котрий отримав серйозне поранення на передовій, стало дуже популярним у мережі.
Молодого солдата привезли до Дніпровської обласної лікарні імені Мечникова. Там про нього знали лише, що він з Вінниці і що звати його, ніби Юра.
Після того, як гендиректор лікарні Сергій Риженко опублікував відео розмови з бійцем, розповідаючи про його важкий шлях до одужання та незламний дух, до нашої редакції зателефонували читачі з Городківської громади, що на Крижопільщині Вінницької області:
– Це наш Юрко, городківський хлопець. Люди ним пишаються. Будемо клопотати, щоб його перевели на лікування до Вінницького госпіталю. Щоб можна було його провідати. В нього є наречена, Віка. Скоро вони зустрінуться…
Але спочатку була суцільна невідомість. Стан бійця був дуже важким. Коли воїна доставили до лікарні, він не міг розмовляти, відповісти на запитання чи навіть сказати своє ім’я. За його життя медики відчайдушно боролися. Йому перелили більше двох літрів крові.
Міцний молодий організм почав відновлюватися. Він почав помаленько рухати пальцями, потім руками. Зрештою прийшов до тями. Лікарі були вражені його стійкістю та бажанням жити. Згодом Юра розповів, що це завдяки коханій. Вона надихала його на одужання.
У розповсюдженому відео городківський герой поділився з медиками своїми думками: «Я дивлюсь у вікно і думаю: як можна це не любити, як можна це не захищати? Цю зелень, цю природу, це сонце. Це все, що нас оточує, повинно бути наше. Мої поранення, моя нога, моя рука — це все, що я віддаю, захищаючи нашу країну. Її не можна втратити та віддати варварам».
Юрко також розповідає про свою підтримку з боку коханої Вікторії: «Коли є підтримка, це дуже ціниться. Кожен раз, коли я виходжу на позицію, я звертаюсь до своєї дівчини, і потім, коли йду на вихід, я знаю, що вона мене чекає.
Я повернуся з будь-яких хащ... Тому що я бачив людей, які зневірились у житті, вони казали: «я йду туди востаннє і назад вже не вернусь». Вони втратили жагу до життя. І цим розгнівали Ангела-Охоронця. Треба завжди вірити в краще».
Анатолій Петраченко
