Запах 14 липня… Його не передає ні фото, ні відео… Сморід пекла. Він проникає усюди. В одяг, взуття… Аж під шкіру. Аби залишитись в пам’яті… Його не змиєш за раз, за рік, за два. І це вже історії чорна сторінка.
А ще цей попіл лізе в очі. Летить шматками, як лапатий чорний сніг влітку… Чорним стало все. Навіть повітря… Машини на стоянці підкидало вище дорожніх знаків. Вибухали, горіли.
Там були люди… Скрізь були люди… Їх будуть збирати… Впізнавати. Когось лише за ДНК… Поранені тікали подалі від Будинку офіцерів. Живі. Хоч і в крові. Своїй, чужій…
14 липня 22-го Вінниця побачила війну — на площі Перемоги…
«Горіла трава, квіти і я…»
«Був потужний гуркіт двигуна, здавалося — літак над нами, а ми його не бачимо. Всі дивилися в небо в напрямку церкви. І все. Нічого не пам’ятаю. Я вставала з землі, на мені горів одяг… Дістала з сумки пляшку «Каравана» і почала себе обливати водою.
Зірвала одяг. Розуміла, це — опіки. У думках одне: «Вижити». Повернулась на Будинок офіцерів. Нічого не видно. Повітря мало коричневий колір.
Я ніколи не забуду цей момент. Горіла трава, квіти і я… Я почала бігти в бік вулиці Коцюбинського. Перша калюжа після дощу була моїм спасінням… Я лягла в неї і почала обливати себе. Кричала, щоб допомогли, і бігла до «Петроцентру»… Ще не було «швидких».
Друга калюжа на тролейбусній зупинці… я знову охолоджувала своє тіло».
Це історія Вікторії Головіної. Її тіло нагадує про той день — опіки стали її новою шкірою…
Була майже 11 година, коли дві ракети «Калібр» влучили в Будинок офіцерів і третя — на автостоянку поруч. До відбою тривоги поліція всіх гнала в укриття. Уже не просили, слів не підбирали. Бо чекали ще прильотів…
У підвалах істерика: жінки дзвонили, шукали рідних, які загубились на базарі, хтось їхав у трамваї…
«Найголовніше було — забрати людей з площі»
Через три хвилини після ракетних ударів першим із керівництва на місце приїхав Руслан Шевчук — начальник ГУ ДСНС у Вінницькій області. Далі почав координувати дії порятунку ексгубернатор Сергій Борзов.
Це спогади із архіву «33-го». Ми вже писали не раз про долю кожного із 29 загиблих. Вона страшна, і про ці «загублені світи» ще напишуть книги. Було ще більше сотні поранених і зруйновано стільки ж будинків.
І єдиним із важкопоранених, кому вдалось вижити, став Ромчик.
Рома, який вижив під час ракетного удару по Вінниці, вперше побував на місці загибелі мами
Тато Романа провів сина на це місце, яке для них обох має велике значення. Ми вже писали, що Роман отримав важкі опіки в результаті удару, лікувався в Україні та за кордоном, а зараз носить спеціальну маску для обличчя.
Сім’я проживала у Львові. Галина Олексів, мама Романа, була музиканткою. Вона — вінничанка. Роман, якому на той момент було 8 років, був разом із мамою у медичному центрі біля Будинку офіцерів, по якому влучила ворожа ракета. Хлопчик отримав важкі опіки.
Батько хлопчика Ярослав розповів, що відвів сина на місце, де російська ракета забрала життя його матері. Роман сам дуже хотів побувати там, адже це місце, де він востаннє був разом із мамою. Чекав на цей візит 2 роки.
Мама Романа викладала у Львівській національній музичній академії ім. М. Лисенка. Сім’я проживала у Львові, а на Вінниччину жінка приїжджала в гості до батьків.
Також батько з сином відвідали Вінницьку обласну дитячу лікарню, де Роман перебував у перші дні після обстрілу. Він побачився з друзями-рятувальниками та з улюбленим собакою Ларсом.
Олександра МАЄВСЬКА
