Мить перша. Юзефо-Миколаївський цукрозавод був побудований у 1899-му за проєктом чеських інженерів. У 1952-му мій батько працював на заводі агрономом, тоді підприємство «на післявоєнному злеті» нарощувало потужності… Я ходила у заводський дитячий садочок.
На стіні нашої спальні для денного сну — велика картина. Це портрет Сталіна. Він був розміщений так, що і засинаючи, і прокидаючись, ми, дітлахи, постійно бачили обличчя вождя. Коли Сталін у 1953-му помер — траур охопив всю Юзефівку (тепер Миколаївка на Козятинщині). Жінки, у яких були швейні машинки, до ночі строчили червоні з чорним нарукавні пов’язки. На ранок їх одягли всі заводчани, всі жителі Юзефівки.
Засмучені люди зібрались біля контори, де з репродуктора на стовпі лунали скорботні мелодії. Дорослі жінки і чоловіки — недавні фронтовики — схлипували, витирали сльози.
А у 1955-му мій батько, Михайло Володимирович Кармазін, був агрономом-буряководом на Моївському цукрозаводі, мама працювала лаборанткою, перевіряла якість цукру. Цукрозавод заснований у ХІХ столітті польським поміщиком Маньковським, давав моївчанам усе — воду й світло, тепло, роботу, культуру, він був серцем села і наповнював його життя.
У 1955-му якось небачено щедро все вродило! На гарбузи, які везли у Вінницю на сільськогосподарську виставку, ми, діти, лягали на повний зріст. Із заводського ставка у Моївці витягували велетенських коропів, коли їх клали на залізні ваги для мішків — вони ледве поміщались, хвости звішувались. Урожай цукрових буряків був рекордний, всі плани перевиконали. Набагато пізніше дійшли чутки, що перед цим «рвонув» вибух під час ядерних випробувань на півночі СРСР, радіація дійшла і до України. Телевізорів не було, а з чорної тарілки кімнатного радіо лунали лише позитивні новини про великі врожаї. А про ядерні випробування — ні слова!
Мить друга. Вінниця, цукротрест. Тоді були обов’язкові чергування робітників і службовців на підприємствах і в установах у святкові дні. На Вінниччині працювало більше 40 цукрозаводів, так що чергування були відповідальними.
Перше, що батько зробив, коли ми переїхали у Вінницю, — записав мене до цукротрестівської бібліотеки. О, яка це чудова була бібліотека, багато книг у ній було ще з дореволюційних цукроварень Вінниччини! Хазяйнувала там бібліотекарка Марія Матвіївна, маленька жінка, пенсіонерка, ветеранка цукротресту. Я була дуже вдячна їй за книжки, які вона розумно підбирала для мене.
Уявіть, яким було моє здивування, коли я раптом почула від співробітників, що Марію Матвіївну у передвоєнні роки всі боялись. Чому? Бо вона працювала у відділі кадрів!
...Коли почався «Великий терор» кінця тридцятих, багатьох буряководів оголошували «врєдітєлямі», арештовували, відправляли у табори чи взагалі розстрілювали — за буряки, за висівки, за цукор... Чорний «воронок» раз за разом спинявся біля білої будівлі цукротресту. І люди у цивільному відразу прямували не куди-небудь, а у відділ кадрів. Адже вони не знали, хто саме із багаточисельного колективу є Іванов, Петров, Сидоров, на якому поверсі він працює, за яким столом сидить.
І тоді до справи підключали Марію Матвіївну... І нещасного «врєдітеля» вже волокли до машини. І людина зникала, найчастіше — назавжди...
З тих пір варто було Марії Матвіївні з’явитись у дверях, як співробітників охоплював жах. Напевне, вона сама страждала від тієї ролі, яку їй нав’язали кадебісти.
Мить третя. Я вчилась у школі №26. Коли ми спускались у підвал, щоб взяти лижі на фізкультуру, учні перешіптувались: ось тут, біля цієї стінки в кінці довгого коридору, розстрілювали людей, ворогів народу. Ну, раз вороги, значить, правильно їх розстрілювали, — формувалось у дитячій свідомості. А далі ми йшли через Підлісне кладовище — воно тоді було маленьке — в ліс на лижню. Відразу за воротами ліворуч були великі кагати. Ніхто нічого не пояснював, а ми були впевнені, що там, у братських могилах, поховані вінничани, яких вбили німці під час війни.
Правда розкрилась... У передвоєнні роки великих репресій у приміщенні школи №26 була тюрма, там дійсно у підвалі розстрілювали. І тут же, неподалік, на кладовищі навпроти, ховали тіла у великих довгих ямах.
Коли у 80-х на цьому місці почали будувати церкву, екскаватори вигрібали людські кістки. Будівництво відразу ж обнесли високим парканом, копали вночі, щоб ніхто нічого не побачив. Та всюдисущі пацани із Слов’янки лазили через паркан, вибирали черепи і розкладали їх на бетонному бордюрі, який огороджував кладовище від вулиці Анастасії Медвідь. В кожному з них була дірка від кулі!
Конвеєр смерті працював... В історію увійшла Вінницька трагедія — це масові розстріли українців, що здійснювалися НКВС СРСР протягом кількох років перед початком Другої світової війни. Трупи розстріляних «ворогів народу» з багатьох міст України ховали у Центральному парку культури і відпочинку. Але ми, катаючись на качелях-каруселях, нічого про це не знали.
В Україні перші правдиві публікації про трагедію з’явилися тільки 1988 року. За результатами сучасних досліджень вважається, що загальна кількість репресованих за цей період у Вінниці та Вінницькій області сягає близько 20 000 осіб.
Ірина ЗОНОВА-КАРМАЗІНА
Р.S. Ці миті закарбувались у дитячій пам’яті. Вони неповторні, як і миті будь-якого іншого життя. Є в них моменти, які, сподіваюсь, більше ніколи не повторяться.
