Ця літературно-мистецька збірка виникла у 2003-му з ініціативи Володимира Лисенка, тодішнього голови НСЖУ Вінниччини,  відомої поетеси Світлани Травневої і Фаїни Приймачик. Видання об’єднало митців, які хотіли бути почутими, бути прочитаними.

З тих пір кожен спалах “Стожар” показував світу роботи як початківців, так і іменитих майстрів слова, причому не тільки з Подільського краю, але з усієї України. Серед стожарівців – Петро Перебийніс, Олег Чорногуз, Дмитро Білоус (Київ), Богдан Сушинський (Одеса), вінничани Михало Каменюк, Костянтин Завальнюк, Андрій Стебелєв і багато-багато інших…  Активно друкуються на сторінках часопису українці, які живуть за кордоном.              “Стожари Поділля” мають величезну питому вагу, кожен випуск об’єднує вірші, прозові твори, спогади, історичні дослідження, мемуарну літературу тощо.

Видання виходить без жодної бюджетної копійки, лише на скромні кошти авторів та з допомогою меценатів.

Сторінку за сторінкою  з любов’ю редагує, впорядковує редакторка Світлана Травнева і група упорядників на чолі з Василем Паламарчуком, головою НСЖУ у Вінницькій області. Про їхню роботу Володимир Рабенчук сказав: “Якби з таким завзяттям і працелюбством до справи ставились усі виконавці, – то все, чого очі бояться, руки давно б уже переробили!”.

Свого часу Олег Чорногуз, заслужений діяч мистецтв України, звертаючись до упорядників видання, відзначив:

У випусках “Стожар Поділля” ви відкриваєте нові імена на небосхилі літератури, визбируєте юні дарування, створюючи прекрасні сузір’я.У цьому безмежному Всесвіті кожен талант займає своє гідне місце без конкуренції. А талантів в Україні вистачає! Отож, продовжуйте цю благородну справу.

Ірина ЗОНОВА

ВІРШІ СВІТЛАНИ ТРАВНЕВОЇ

І збудуться слова…

Лилася мідь повільно в філігранну чашу…
А ми так мріяли про здійснення своїх бажань,
Аби не потоптала нечисть землю нашу,
Аби не знати нам і сліз гірких й розчарувань.

Ви ж на горі жорстокої сваволі й горя
Вінок із беладони й блекоти для нас сплели.
Це ваші хижі руки, від отрути хворі,
Жорстокістю і кров’ю край лелечий залили.

У непроглядній темряві, сліпці-потвори,
З війною ви в криваво-чорнім смерчі обнялись.
Не загасити вам вишневі тихі зорі,
Хоч як би ви, недолюдки, до цього не п’ялись.

Такі страшні у мішурі своїй, давно вчорашній,
В яку з вас кожен вірить і бездумно стереже,
Окрім бридні, не маєте нічого справжнього,
І, власне, ви й самі назавжди є несправжні теж.

Свинцем розпеченим заллє облудні ваші очі,
(Не знали ж ви, що чаша філігранна переллється),
І збудуться тоді слова – правдиві і пророчі,
Що жоден з вас з непам’яті ніколи не вернеться

***

До України

Тебе з землі своєї прагнуть геть  напалмом стерти –
Віками ж гвалтували, що Тебе уже давно нема.
А Ти живеш наперекір  криваво-злобній смерті.
А Ти спішиш : до бою в котрий раз покликала сурма.

Якщо знайдеться  той (назвіть  мені ім`я такого)
Котрий  би стверджував: Тебе ніколи вже не буде,  –
Хай стережеться він,  душею підлий  і убогий,
Нехай сичить, нехай гризе себе, проклятий юда.

Нехай  свої  стирає  перегнилі  чорні  зуби, –
Ти  – житимеш.  Бо  Ти – жива. В руках тримаєш  хліб і меч.
Хто йшов  з Тобою  в час буремний болю, й крови, й згуби,
Розправить плечі. А хто проти був – того поглине смерч.

***

З тобою, Україно, я живу у веснах

Я дослухаюсь, Україно, голосу твого.
Та гасне світ твій, відпливають в безвість зорі…
Але не хилиться додолу жодна з хоругов.
Не тихне слово у палаючім просторі.

Моя Вкраїно, ти мені прости,
Що не створила я тобі величну оду, –
Могили предків кличуть в спалені горем степи,
Де й досі ще жива священна пам’ять роду.

Тебе, як дерево, під корінь підтинали,
А ти крізь грози – сильна. Крізь каміння – вперта.
В любові – не у злобі – знову воскресала,
Явивши світові, що ти в віках – безсмертна.

Моя Вкраїно, ти мені прости,
Що не стою на чатах ніччю грозовою, –
Десь розіп’ята пісня Чураївни на хресті, –
Немов моя душа, розтерзана журбою.

Я – донька краю, що від Дону і до Сяну,
Де кожна п’ядь землі моя – назавжди, навіки.
Я вірю в тебе, Україно нездоланна,
В твоїх нескорено-безстрашних, мужніх вояків.

Моя Вкраїно, ти мені прости,
Що за Ірпінь і Київ не стаю до бою, –
Болить душа мені і ті освячені хрести,
Що зводяться у світ, як пам’ять про героїв.

З тобою Україно, я живу у веснах,
Йду крізь Гостомель, Бучу, Маріуполь, Харків, Схід, –
Нехай не бронзовію в пеклі перехреснім ¬-
В твій вірю, Україно, переможний хресний хід.

Моя Вкраїно, ти мені прости,
Що в битві вберегти не в силі від розбою, –
Молюсь Всевишньому , щоби тебе він захистив,
І вірю у свою молитву, наче в зброю…

Я дослухаюсь, Україно, голосу твого,-
Не гасне світ твій, не пливуть у безвість зорі…
І не схилилася додолу жодна з хоругов…
Зродилось слово у розквітлому просторі.

***

Несу в крайнебо сивоброду долю –
Колючо-гостру як соснова глиця.
Межі немає гіркоті й пекучім болю –
В чужих словах шукаю я живиці.

Коли ж весна сопілкою озветься,
Загляне літеплом в мої зіниці? –
Війна ж вривається в розтяті мрії й серце
І пише в ніч червоно-чорні шкіци.

І пише болем, і печаллю, й плачем…
Й тоскно-сумно грає гами вітер,
Бо чорний ворон над полями страшно кряче
Тобі, мій краю, мій лелечий світе.

Й здається, день не матиме початку –
Розкраяний на темряву й пітьму…
Народе мій, що гордих оріїв нащадок,
Ти подолаєш зловорожу тьму?

Несу ж в крайнебо сивоброду долю.
По тій стежині, що веде в нікуди,
Благаю: Боже, хай не стане цього болю
Й невтримна радість забуяє в грудях;

Хай проросте все й оживає знову;
Хай Світ в блакитну тишу огорнеться,-
Тоді й моє воскресне світле післяслово,
До нині сущих пам’яттю озветься.

І знов весна сопілкою заграє,
Всміхнеться літеплом в мої зіниці,
Розквітне серце сонячно-ясним розмаєм
А ніч напише ніжно-білі шкіци.

***

Побратими

Такої світ не знав могильної тюрми,
Не знав такого пекла, кривди і розбою, –
Вони ж назавжди залишилися людьми,
Вони ж назавжди залишилися собою.

Загинув старший у Дебальцевськім котлі,
Як лицар честі й духу став героєм,
Найбільшим цінностям – людині  і землі –
Залишивсь вірним під ракетним воєм.

За люблячого батька старший став із них
Молодшому своєму побратиму.
Їх побратимство на дорогах вогняних
Усіх, хто поруч з ними був, робило нескоримими.

Мав мрії юний побратим, як крила,
Що линули в безмежний океан чудес.
А мрії світлі, мов білі вітрила,
Злетіти прагнули до сонячних небес.

Лиш там, де тихі розпачі не згасли,
Де мужній Бахмут б’є розпеченим чолом,
Без сумнівів, без велелюдних гасел
Віддав юнак за нас життя своє, і мрії, і тепло.

Життя обох було немов іскрина,
Миттєвий спалах дивовижної зорі,
Слова злилися з плином журавлиним,
Лягли вінцем терновим на батьківський поріг.

У ніч глуху, розчахнуту страшним вогнем,
Ні жоден з них не зміг залишити Вітчизну, –
Вони тут, з нами, в сонці з лагідним дощем
Сьогодні в теплу рань осанно-благовісну.

Удвох пішли на клич буремної сурми,
І правда України їм була за зброю, –
Тому назавжди залишилися людьми,
Тому назавжди для всіх нас  залишились героями.

***

З Україною в серці

Горить над Києвом кривавий обрій грізно,
І дзвін Софії б’є на сполох знов.
У стогін битв встає твій люд, моя Вітчизно,
В розвої українських хоругов.

Прадавній Київ наш синів і доньок кличе,
І Маріуполь, Харків і Херсон…
Скликає дзвін відважних на народне віче, –
І нас неподоланний легіон.

Звеличим честь і гідність України,
Достойні будьмо, пильнуймо волі час!
Йдемо за край свій рідний до загину,
Це ж Україна в серці кожного із нас,

Це ж і Всевишній з нами і Великий Спас.

Коли шикує тьма ворожу рать в походи,
Підносьмо стяги і козацький дух!
Серця хоробрих викликають світу подив –
Орда не спинить наш звитяжний рух.

Серцями несемо любов до України
В незахололих душах крізь віки.
Щоби нащадкам усміхались зорі сині,
У бій ідуть відважні вояки.

Звеличим честь і гідність України,
Достойні будьмо, пильнуймо волі час!
Йдемо за край свій рідний до загину,
Це ж Україна в серці кожного із нас,
Це ж і Всевишній з нами і Великий Спас.

***

Україна в огні

Багряніли степи вогняними дорогами,
Закривавлений вояк застиг на броні.
Розридалися дзвони церковні тривогами, –
Україна в огні.

На розчахнутім обрії – жито попечене,
Плач пораненим зойком з грудей стугонів .
Голосила над шляхом розлука приречено, –
Україна в огні.

І заміжжя прощалось за миті полічені.
Материнство незвідане – звірам до ніг.
І вечірні і вранішні зорі розсічені, –
Україна в огні.

На кривавих дорогах життя покалічене
Між задимлених горем ланів.
І майбутнє у юні украдено й знищено, –
Україна в огні.

І здригнулись Карпати від болю полинного.
І не  мальви квітують – ординці стоять при вікні.
Попеліє в  палаючім вітрі лист тополиний, –
Україна в огні.

Не купають осокори небо над Славутою…
Дотлівають у покосах перестиглі ячмені…
І дитинство сплакане казкою незбутою, –
Україна в огні.

Ген за обрій  – земля прадідівська загравами…
Біль нелюдський вливається в дужий стогнів…
Та для пісні і жнив знов воскресне октавами
Україна, що встане з огнів.

Позмагається Ненька з лихими забродами,
Не питатиме милості: бути чи ні…
Зазорить переможно Дніпровими водами
Україна, що встане з огнів!

Не зламається, горда, чужинцями -зайдами,
Сонцеграєм щасливим наповняться дні.
Опережуть веселки барвистими крайками
Україну, що встане з огнів!