Від редакції. Просимо представників громад надсилати до редакції для публікації розповіді про загиблих Героїв-земляків із фото за адресою gazeta@33kanal.com
Вони наші біль і гордість! Вінниччина прощається із загиблими на цьому тижні Героями
Може, він був із Заходу,
може, він був зі Сходу,
хтозна, якої грамоти,
хтозна, якого роду,
може, він був одружений,
може, була коханка,
може, ледащо проханий,
може, дивився в чарку,
може, книжки зачитував
чи не читав нічого,
може, молився світові,
може, моливсь до Бога…
Що він любив – морозиво,
каву, печеню, борщик?
Сонечка прагнув, може, він,
може, чекав на дощик?
Може, нечемно лаявся,
пив та палив нечемно?
Нині вже не дізнаємось,
нині питать даремно,
нині мовчить у відповідь
усмішкою на фото,
нині – число у звітові,
нині – один з «двохсотих»…
Був не святим, напевно, він –
всі ми грішити звикли,
тільки чомусь не темрява –
світло від нього, світло…
Юлія Стиркіна
Знову в невеличке село Ульянівка, що в Тульчинській громаді, вкотре прилетіла трагічна новина. Назавжди пішов у небо Анатолій Осіпенко 20 березня 1979 року народження. Солдат Осіпенко служив водієм інженерного відділення батальйону матеріального забезпечення.
Внаслідок захворювання в КП 28 серпня Герой-захисник помер.
Герой назавжди залишиться в серці кожного з нас як приклад патріотизму, незламності духу, добра, самопожертви та безмежної любові до України.
Дев’ять місяців чекала мати на тіло сина, щоб поховати на рідній землі
Володимир Гринчук народився 15 жовтня 1992 року. Проживав в селі Нижча Кропивна. Коли почалося повномасштабне вторгнення, був у Польщі та повернувся, аби захищати Україну. Був солдатом військової частини А-2582, посада стрілець-снайпер.
29 листопада 2023 року загинув у районі населеного пункту Роботине Пологівського району Запорізької області. 24 серпня прийшла звістка, яка підтвердила, що Володимир загинув, його тіло привезли додому…
У героя залишилася лише матір…
Калинівська громада у жалобі
Місто з глибоким сумом сприйняло звістку про загибель мужнього воїна Ігоря Мукомела. Він віддав своє життя, виконуючи бойове завдання на Покровському напрямку.
Захисник родом з Калинівки, залишив про себе незабутню пам’ять. Він навчався в загальноосвітній школі №2 Калинівки, а після цього здобув професію кухара в училищі Нової Греблі, закінчивши його у 1996 році.
Після завершення навчання проходив строкову службу в Національній гвардії України, а з 17 серпня 1998 року до 30 квітня 1999 року – у військовій частині 3028 за контрактом. Після служби Ігор працював у ТОВ «Вінніфрут» та на Калинівському машинобудівному заводі, а згодом займався підприємницькою діяльністю.
З 2014 року Ігор Мукомел активно займався волонтерством, допомагаючи калинівчанам у зборі гуманітарної допомоги та неодноразово виїжджаючи до зони бойових дій. Разом з дружиною Катериною вони стали активними учасниками «Волонтерської пошукової організації Вінниччини».
У січні 2023 року Ігор мобілізувався до 14 штурмової бригади «Червона Калина», де обійняв посаду головного сержанта взводу безпілотних комплексів спеціального призначення. Протягом понад 1,5 року він був відданий присязі та своїй волонтерській родині, проявляючи мужність і професіоналізм у найскладніших умовах.
30 серпня 2024 року Ігор Мукомел загинув внаслідок враження російським FPV-дроном. Це величезна втрата для родини, друзів та всього міста. Ігор залишив по собі дружину, сина, доньку та батьків.
У Немирові прощалися із трьома Захисниками
Внаслідок хвороби обірвалося життя ще одного Захисника, жителя с. Чуків – Віталія Діхтяра.
Напередодні тут прощалися з воїном Володимиром Михайленком та Анатолієм Величком.
У с. Подільське жалоба за Сергієм Гречанюком.
Мужні воїни віддали найдорожче – своє життя — за Україну і кожного з нас.
Вінницька громада втратила найкращих синів
В обласному центрі прощалися із полеглим захисником Євгенієм Гурським.
Вінничанин став на захист рідної землі цього літа. У складі 100-ї ОМБ ЗСУ воював на донецькому напрямку. Загинув в районі міста Залізне Бахмутського району 26 серпня. Воїну навічно залишиться 45 років…
Разом із дружиною Євгеній плекав двох донечок: 17-річну Марію та 7-літню Анастасію.
«На роботі чоловік завжди мав справу з металом, а вдома брав до рук дерево. Це було його захоплення, яке прагнув після Перемоги перетворити на щось більше, започаткувавши власний бізнес, – розповідає дружина полеглого Героя Наталія. – Євгеній умів із дерева зробити все. У нашій квартирі практично всі меблі – це його творіння. Останнім проєктом, над яким працював – було ліжечко для нашої меншенької донечки. Та, на жаль, втілити задумане у життя не встиг…»
Напередодні Вінницька громада проводжала у вічність Ярослава Дзьобка.
Чоловік долучився до оборони України ще у 2018-му. Повномасштабне вторгнення теж заскочило Ярослава на передовій. У званні старшого солдата чоловік протистояв ворогу у складі роти спецрозвідки 131-го ОРБ імені полковника Євгена Коновальця. Звільняв Херсон, обороняв Миколаївщину, а останнім його рубежем стала Харківщина. На жаль, один з боїв на цьому напрямку завершився трагічно. Життя воїна обірвалося 7 серпня у Куп’янському районі.
«Я зустріла Ярослава, коли він уже перебував у війську. Насправді чоловік народжений був для цього. Вольовий, сміливий, мужній… Його ніщо не могло зупинити, він завжди йшов попереду, оберігав тих, хто поруч, вмів і медичну допомогу надати, і підтримати та розрадити, – зазначає жінка. – Найбільшою радістю для Ярослава було народження нашої донечки, але й це не могло змусити його залишити передову. Він лишень переживав, що не бачить, як дитина зростає, не може її пригорнути та побавити… Але, мабуть, це і додавало йому сил, щоб продовжувати боротися… Заради світлого майбутнього країни, заради посмішок малечі, заради спокою матерів та батьків…»
В один день у Вінниці прощалися із двома мужніми воїнами — Дмитром Величком та Олександром Парадовським.
Дмитро став на захист Батьківщини на початку великої війни. Був сержантом 3-го прикордонного загону імені Героя України полковника Євгенія Пікуса. Життя воїна обірвалося 24 серпня у Сєверодонецькому районі.
Олександр долучився до ЗСУ у перші дні великої війни. Воював у складі 28-ї окремої механізованої бригади імені Лицарів Зимового походу, де серед його обов’язків було й смачно годувати побратимів. Свій останній бій оборонець прийняв 22 серпня у Бахмутському районі.
Ямпільська громада на колінах перед Героєм
Страшна та безжальна звістка за лічені секунди облетіла село Писарівку та всю громаду 23 серпня, у День Державного Прапора, про те, що загинув 24-річний військовослужбовець Олександр Галушко.
Олександр Галушко народився 2 січня 2000 року в с.Писарівці в багатодітній родині, був наймолодшим сином. Навчався в Писарівській ЗОШ І-ІІІ ст. Після закінчення школи вступив до Мазурівського вищого професійного училища на спеціальність механізатора. Згодом розпочав своє доросле життя, тяжко працюючи будівельником на Київщині. Щоб досягти чогось в житті, допомагав батькам, вчився, працював. Жив… жив, як годиться молодому, здоровому легеню. А потім було 24 лютого 2022 року. Шок, злість, лють… Без роздумів Олександр вступив до лав ЗСУ, не досягнувши навіть мобілізаційного віку. Він був взірцем відданого служіння українському народові, прикладом для всіх військових. Міг зробити ще стільки корисного для своєї країни, свого народу, своєї родини… Та не судилося… Солдат, навідник гранатометного відділення взводу вогневої підтримки став до лав ЗСУ у квітні 2023 року. Загинув 19 серпня під час артилерійського обстрілу поблизу н. п. Водяне Донецької області вірний військовій присязі у бою за нашу Батьківщину. Це найгарячіший нині напрямок фронту – поблизу Покровська.
Сотні мешканців Ямпільської громади проводжали 30 серпня траурний кортеж «живим коридором», віддаючи шану й схиляючи голови перед безцінним подвигом воїна Олександра Галушка заради мирного майбутнього.
Байделюк Андрій Васильович - командир 1 протитанкового відділення - командир гранатомета протитанкового взводу в/ч 3028 Західного ОТО Національної гвардії України, молодший сержант.
Народився Андрій 16.10.1993р. в с. Кулига. Навчався у місцевій школі, далі навчався у Вінницькому технічному коледжі за спеціальністю електромеханіка.
З 2017 по 2018 рік проходив строкову військову службу в лавах Національної гвардії України, а згодом зі зброєю в руках став на захист рідної Батьківщини.
Загинув 27 серпня 2024 року, виконуючи чергове бойове завдання із стримування агресії російської федерації в р-ні н.п. Гродівка Покровського району Донецької області.
Похований на місцевому кладовищі с. Кулига 31.08.2024р.
ПАМ’ЯТЬ ПРО НАШИХ НАЙКРАЩИХ СИНІВ
В пам’ять про Мальчевського Ігоря (13.03.1971-18.02.2024)
від мами, сестри, жінки, дітей, друзів
Мій синочку-голубочку, рідний, дорогий,
Чом життя твоє коротке обірвав той бій?
Як мені тепер мені з думками на цім світі жить,
Якщо вже ніколи телефон твій не задзвенить?
Родився ти на Волині, хрестився вже тут,
У Вапнярці, серцю милій, де батьки живуть,
Тут і ніжками навчився твердо сам ступать,
Українську рідну мову з трьох почав навчать.
І технічні, економічні науки пізнав,
Друзів ти таких хороших на цім світі мав.
Та ось ворог проклятущий не дає нам жить
І не дав твоїх синочків в парах одружить.
Тож тепер твої «крилята» вчаться вже самі,
Старший Роман бореться на війні,
А дівчата-соколята — по життю підуть,
Та ніколи твої руки їх не обнімуть!
Хто ж бо знав, що таке горе пережить мені,
Що тіло мого сина буде на Запоріжжі, у Роботині,
А його душенька мила, де жив, прилетіла
І в Жмеринці на вокзалі біля мене сіла.
Тепер в сумці у мами завжди хліб лежить,
Може, знову син, як голуб, до нас прилетить.
Де ж вам, кляті воріженьки, про такеє знать,
Що ніколи українців вам не подолать!
А ви просто від безсилля лізете щосили,
Хоч немало вже народу з люті покосили.
Плачуть жінки, плачуть діти, біль не подолати,
Схаменіться, бо розплати вам недовго ждати!
Спочивають наші хлопці і ночі, і днини,
Дуже ждуть, що переможуть їхні побратими.
Лиш біда, що стільки горя завдано «братами»,
Так ніколи їх не звемо, хіба що катами!
Мама Мальчевська Олена Юріївна,
смт Вапнярка
Редакція газети висловлює щирі співчуття рідним загиблих героїв... Вічна слава і вічна пам’ять...
Сторінку підготувала
Людмила ПОЛІЩУК
