Через Клембівку, Гнатків на Тульчин
Везли бичка у причепі малому.
Він був прив’язаний, один
На транспорті хиткому тому.

Тонка мотузка шию різала йому
Вгризалася, перерізала жили
Вся голова в крові була тому,
Що припіднять її небуло в нього сили.

Із гриви кров текла поміж очей
Розбризкувалась, бризками густими
А в “Жигулях” сиділи четверо людей
Був образ Матері Святої перед ними.

Кров червонила груди, ноги, ратиці, дошки
Текла струмком у низ, з сечовиною
Випорожнялися паралізовані кишки,
І була бляха причепа слизькою.

Бичка кидало, як п’яного на борт,
Трясло, штовхало, било в груди
А ззаду мчав цивілізований екскорт-
Автобус білий – богобоязні люди.

І не хрестивсь ніхто, і не ридав
Спостерігаючи картину аду
Хтось теревенив, хтось дрімав
А хтось вже спав позаду.

Ось і Томашпіль, станція тісна
Спинився причіп враз на перехресті.
– Гей ти, з биком! Ну ніхрена!
Чого тут став?! Та їдь, дебіл, нарешті!

Ти що не бач – проїжжа часть!
Права купив – й радіє!
Де ти стаєш!? Де тая власть!?
Немає в голові олію!

Шарпнувся причіп далі на Тульчин
І аж до бойні так і не спинився
А з причепа – розп’ятий Син
На грішний світ дивився.

І був той погляд жертвенно святий –
Благання, відчаю і страху
А люди бачили – причіп брудний,
Смердючу, ржаву бляху.