Військовослужбовець ЗСУ, активіст УНА-УНСО, син визначного політичного діяча-УНСОвця, дисидента і політв’язня радянських часів Анатолія Лупиноса одружився з дівчиною з Ладижина, і тут молода сім’я прожила останні 5 років свого життя.
Як відомо, про загибель Лупиноса-молодшого 4 вересня повідомив один із колишніх лідерів УНА-УНСО, військовослужбовець ЗСУ Ігор Мазур-Тополя.
«Загинув від важких поранень Микола Лупиніс — Воїн, Унсовець, Українець! Його батько Анатолій Лупиніс боровся за незалежність України, пройшов через мордовські табори, тюрми і психлікарні КГБ, а син з 2015 року був у лавах Збройних сил України!
Дядя Коля, що ж так рано ти покликав до себе Миколу? Зустрічай свого сина! Він продовжив твою справу, любив Україну і загинув у боротьбі за її Волю!» — написав Тополя в фейсбуці.
Колишній однопартієць Сергій Чумак уточнив, що численні травми Микола отримав 24 серпня в бою під Часовим Яром на Донеччині.
З Миколою приятелював журналіст із Вінниччини Олександр Канарський. Він стояв біля витоків УНА-УНСО і колись був вчителем його дружини, відгукувався на прохання воїна та підрозділу, де той служив.
— Познайомились ми з Миколою ще тоді, коли я опублікував пост про його батька, коли він помер. Адже це була велична людина, дисидент. За любов до України кагебісти скалічили йому життя.
І тоді до мене звернувся його син Микола і попросив зустрітись. Йому дуже хотілось почути про свого батька, якого я знав.
Так ми заприятелювали. Бо ж Миколі, молодшому синові Лупиноса-старшого, було лише 8 років, коли батька не стало.
Він так і казав: найголовніший спадок, який ми отримали з братом від батька — він навчив нас любити Україну.
А тут я дізнаюсь, що Микола із Черкащини, де мешкав, переїздить жити до Ладижина. Бо одружується з дівчиною Олесею з Ладижина.
Познайомились і покохали один одного, коли Олеся навчалась в Уманському університеті.
Микола був в АТО ще із 15-го року. А коли переїхав жити до Ладижина, то працював у місцевому ТЦК. Міг би, як інші, сказати: я своє відвоював. Але він із самого початку війни просто рвався на фронт.
Його відмовляли, але він був невблаганним: чого я тут буду штани протирати — пояснював. Дійсно, був дуже чесною, моральною і патріотичною людиною.
Його батько похований на Байковому кладовищі у Києві. Тому поряд місця не було. На сімейній раді вирішили, що Микола навічно спочиватиме на Алеї слави у Ладижині.
У Миколи дружина ще навіть не вийшла із декретної відпустки. Маленька дитина… а вже сирота.
Це так важко усвідомлювати, що твоя колишня учениця — молоденька жінка – вдова. І скільки таких по Україні? Біда…
Микола отримав важке поранення. Відомо, що це сталось у час, коли інші в тилу святкували День Незалежності. Він із шофером підвозив боєприпаси на позицію. Шофер загинув одразу, Миколу евакуювали, і медики боролись за його життя. Йому ампутували руку і ногу. Перевезли із польового госпіталю до центрального у Київ. Він був у стані штучної коми. Коли лікарі зрозуміли, що він безнадійний, викликали на прощання Олесю. Як це пережити? Просто немає слів.
Гайсинщина на колінах зустріла і провела у Вічність ще одного сина України.
А у Вічності Миколу-молодшого вже зустрів, сподіваємось, його батько Микола-старший. Вони були відданими Україні та її народу до кінця. Тепер у війську Божому архістратига Михаїла прискорюватимуть нашу перемогу. Щирі співчуття родині.
Тетяна РЕДЬКО
