Вона прибула до Вінниці на ярмарок книги.

Сьогодні Люко Дашвар найпопулярніша пись­мен­ниця України, і її 13 книг вже видано накладом 500 000 примірників. Вона має статус «Золотого автора» «Коронації слова». З Люко Дашвар зустрівся журналіст «33-го».

– Я лише рік як вийшла на зустрічі із читачами ось так — очі в очі. І то тому, що такий воєнний час і хто знає… — ді­литься письмениця.

А до цього Люко Дашвар писала і довгий час була загадкою. Популярними і не схожими на інших стали її книги «Село не люди», «Рай. центр», «Молоко з кров’ю», інші. Книги передавались з рук в руки. Ними зачитувалися, і кожен уявляв — яка ж вона, ця загадкова незнайомка? Може, іноземка? Француженка чи італійка?

Розкриваємо секрет. Побачивши у титрах популярних українських фільмів сценариста Ірину Чернову, мало хто здогадувався, що це і є загадкова Люко Дашвар.

До сьогодні Ірина Чернова як сценарист пише сценарії для фільмів під своїм прізвищем. Вона написала більше 20 сценаріїв до серіалів. А ось книги продовжує писати під псевдонімом Люко Дашвар.

– Вона іноземка? Має таких предків?

– Як зізналась Ірина, ні. Книги писати почала завдяки пораді знайомих написати роман і подати його на престижний конкурс «Коронація слова». Там і є така вимога: щоб усі були рівними — потрібно книгу підписати псевдонімом.

І тоді із букв імен чоловіка, дітей, рідних вона склала такий загадковий псавдонім. І він став талісманом. Вона отримала друге місце лауреата «Коронації». І з того часу виступає під таким псевдо.

– Що їй ближче — написання сценаріїв для кіно чи книги?

– Сценарій — це колективна праця. Не завжди кінцевий результат той, що тобі до вподоби.

А книга — це розкіш. Бо тут ти маєш свободу.

– Ви із Херсона, як було прийняти, що його окупували, а потім звільнили?

– Знаєте, я звідти виїхала ще в 1999 році до Києва. Там вже нікого з рідних немає. Тому вважала, що мене нічого там не тримає.

Аж раптом окупація. І у мене в душі все перевернулось. Як це я не зможу там побувати? Відвідати могили рідних? Тому чекала визволення. І дочекалась!

– Звідки ви берете історії для своїх книг? Це реальні герої?

– Так, з життя. Ось, наприклад, роман «Молоко з кров’ю» був написаний під враженнями. Я ж спочатку працювала інженером. Потім захотіла стати журналісткою. І коли працювала в обласній херсонській газеті редактором, то започаткувала там рубрику — розповісти історію, коли людина була абсолютно щасливою. І люди ділились своїми історіями, коли відчували повне щастя, тими, що стали вирішальними в їхньому житті.

І тоді я отримала одного листа від літнього чоловіка. Він описував, як любив одну дівчину. А вона його не дочекалась з армії і вийшла заміж. І ось він, коли повернувся, вирішив купити поряд з її будинком собі. І ось так усе життя він жив і докоряв їй, чого вона вибрала не його. І порівнював себе з її чоловіком. Я просто уявила собі цю шокуючу любов і написала роман про інше фатальне кохання…

Ірина Чернова вразила усіх своєю стриманістю і скромністю. В таких випадках кажуть — поводила себе гідно, але без понтів. Поділилась, що таких не любить і серед своїх колег. Бо часом буває, що людина написала кілька публікацій, а вже вважає себе метром.

– Я не приймаю правил, коли літературу ділять на низькі і високі позиції. Я цього не розумію. Люди, які написали кілька рецензій, стають метрами. Аудиторія — суцільна маса. Це тисячі особистостей. І я пишу те, що думаю, а якщо вони мене розуміють, знають, ми на одній хвилі.

– Чому сільська тематика?

– Я працювала а обласній газеті і їздила в село у відрядження. Тому добре знаю село. Була редактором «Селянської зорі». Але мене одне дивує: хтось вважає, що я написала про село зневажливо. Ні, це не так. Якщо почитаєте мої книги, зрозумієте, що це не так.

– А у вас було фатальне кохання? Як у ваших героїв? Чи інше?

– Ось стоїть мій чоловік. І, ви вважаєте, я буду поряд з ним розповідати про якісь фатальні почуття в моєму житті? — пожартувала письменниця. І додала:

– Напевно, я утримаюсь від відповіді. Скажу одне — мої герої не з мого оточення. Про людей, близьких мені, з мого оточення, я не пишу.

Іще письменниця розповіла, що вона вірить у фатум долі.

– Вперше побувавши у Він­ниці, я прощалась з життям. Чому? Було це так: ми відбули захід, сідаю я у машину і ми виїжджаємо на трамвайні колії... І машина глохне... А в цей час на нас мчить трамвай. Дзвенить так, що мені вже у вухах дзвенить, і я прощаюсь із життям, поневолі думаючи: ось він, кінець, тут, у Вінниці... Але трамвай нас тоді дивом не розчавив. Зате вже чекали поліцейські...

Але у пам’яті і приємний випадок, пов’язаний із Вінницею. Коли була зустріч із читачами в Житомирі, то я там зустріла вінничанку, яка заради зустрічі зі мною приїхала туди.

І ще в її житті був приклад. У 1999-му році Ірині Черновій довелось через пограбування редакції газети, яку вона заснувала у Херсоні, і погрози щодо їх журналістської дяльності переїхати до Києва.

І саме тут стала такою популярною письменицею.

Ірина Чернова (Люко Дашвар) народилася 3 жовтня 1957 року в Херсоні. Має дві вищі освіти: закінчила Одеський інститут легкої промисловості (інженер-механік), Академію державного управління при Президентові України (магістр державного управління). Після отримання першої вищої освіти працювала за інженерною спеціальністю.

У журналістиці — з 1986 року. Була головним редактором херсонської молодіжної газети, головою комітету у справах преси та інформації Херсонскої обл­держадміністрації. Згодом переїхала із родиною до Києва, де почала працювати головним редактором газети «Селянська зоря». Деякий час була редактором жіночих журналів.

Закінчила курс сценарної майстерності голлівудського професора Річарда Креволіна.

З 2003 року пише сценарії для серіалів та телефільмів (під своїм справжнім ім’ям Ірина Чернова). Написала більше 20 сценарних робіт.

Літературною творчістю займається з 2006 року. Відомою українському читачеві Люко Дашвар стала завдяки своєму першому роману «Село не люди», який був високо оцінений у професійних літературних колах і отримав ІІ премію Міжнародного літературного конкурсу «Коронація слова» у 2007 році, а також нагороду журналу «Друг читача» у 2008 році за найкращий літературний дебют.

У 2008 році Люко Дашвар стала дипломантом «Коронації слова» за другий роман — «Молоко з кров’ю». Також цей твір було визнано переможцем конкурсу «Книга року ВВС — 2008».

У 2009 році в світ вийшла третя книга «РАЙ.центр», яка отримала диплом «Вибір видавців» на конкурсі «Коронація слова — 2009».

Наступні романи Люко Дашвар — «Мати все» (2010), трилогія «Биті є» (2011, 2012), «На запах м’яса» (2013), «Покров» (2015), «Ініціація» (2018). У 2020 році майстриня гостросюжетної прози порадувала читачів черговим романом — «#Галябезголови». Вже під час війни написала і видала детективний роман «Спадок». Він про те, як до вілли українського магната у формі замку, під Києвом приїздять нащадки із росії та України, щоб ділити спадок. Детектив гостросюжетний, фінал – несподіваний. Але Люко Дашвар натякнула, що розгадка його криється на обкладинці книги.

«Коронація слова» надала письменниці офіційний статус «Золотого автора».

Біографія та успіх Ірини Чернової, вона ж Люко Дашкар переконують ще і у тому, що, доступними і зрозумілими є книги і зрілих авторів для ровесників та молодого покоління. За різними даними, Ірині Черновій 66 чи навіть 70 років. І на цьому ми наголошуємо тільки тому, що зрілі і мудрі автори книг також можуть стати найпопулярнішими в Україні та світі. Тому пишіть книги, дорослі і мудрі. Натхнення – як кохання: може прийти і у 20-30, і у 50-60-70. Просто вірте у свої сили. А вік — не проблема. І пишіть книги, Бо, як сказала Люко Дашкар, книги — це розкіш, яку може дозволити собі автор, щоб вилити все, що у нього є в голові, душі та серці.

Спілкувалась Тетяна Редько

Від редакції. Так збіглося, що Тетяна Редько, як і Люко Дашвар, також перемогла зі своєю «Журналістською сагою» у минулорічному міжнародному конкурсі «Коронації слова». Його ще називають українським «Оскаром». Скоро у видавництві вийде її роман-трилогія про покоління Х і війну з поколінням Z. Радимо прочитати.