Я їхав до Михайлівки. Бо там сталася неймовірна біда – немовля згоріло в полум’ї на очах у мами, яка спалювала минулорічне сміття. Чому така кара впала на цю 21-річну маму?!

Якось на рівні підсвідомості чекав на потойбічні несподіванки. І на тобі! Доїжджаю в центр, а там відкриваються двері так званого залу урочистостей, де влаштовують поминки. В даному випадку як можна було поминати це немовля, спечене у вогні, на тому подвір’ї, на якому воно горіло, де ще й досі чорніли рештки дитячого візка, який завіз те ангелятко в пекло?

Виходять з того залу урочистостей в основному молоді бідні люди. З калачиками, свічечками. Мовчки тут же розсіюються, хто куди, наче втікають. Лиш кілька, мабуть, приїжджих, всідаються прямо на травичку перед будинком культури. Чекають, вочевидь, якогось транспорту. Але якого?! Це ж Михайлівка! Звідси дістатися до Ямполя важче, ніж з Вінниці до Тель-Авіва!

Вирішив їх не тривожити, хай посидять, а я піду до місцевої влади. Звісно, вона на поминках і похороні не була, їй не до цього, але за спалювання сухого сміття в селі мала би якимсь боком теж хоч трохи відповідати…

У сільраді застаю обох – і секретаря, і голову. Розповідають, що щойно у них закінчився виконком. Виділили п’ять тисяч гривень на лікування якійсь важкохворій людині. Посоромився спитати, а скільки виділили на ці неймовірні похорони? Бо ж і так здогадався, що не виділили ні копійки. Це ж не заслужена доярка чи тракторист. Воно ж ні за кого не голосувало… Навіть охрестити не встигли.

Микола Іванович мені про виконком, а я його акуратно повертаю на цю тему, про спечене немовля. Нарешті він здається і починає розповідати.

Виявляється, 21-річна Інна Василюк спалила свою дочку в тому полум’ї із сміття, яке сама запалила перед хатою! Двадцять один, це – три сімки! А дівчинці, Каролінці, – сім місяців! Голова каже, що молоденька мама тут зовсім не винна. Вона не п’яниця. Трудяща дуже. Гріх про цю родину погано сказати. Чоловік Інни на заробітках у Києві. А вона числиться в сільській раді як «одинока» мама, бо так вигідно зараз. «Оце для нього сюрприз, оце заробив!» – думаю собі.

А сільський голова розповідає, що якась чортівня почалася на тому обійсті вже давно.

– А ви хіба не пам’ятаєте, як у нас велика вода забрала і коней, і воза, і їх обох? Та це з тієї хати… На Миколая! Хіба ви Григорія Петрашевського не знали? Люди йому кажуть: «Що ж ти робиш? Сьогодні свято, відпочинь». А він: «Я сам того Миколая поборю». От і поборов… Був білий день. І раптом – страшна злива. Григорій з жінкою кинулися до коней. Бо ж там ярок. Але не вспіли. Ударна хвиля з гори, збила їх всіх і понесла в Дністер. Згодом люди коней вже аж за селом витягли з води. Побитих, але живих. А вони обоє з бабою загинули. Після того на тім обійсті жили інші люди. Щастя не мали. А тепер ці, вже треті… Отже, ще одна сакральна цифра – три. На третій день Пасхи…

– І бачите, як вийшло – ті, з того обійстя, від води загинули, а ця там же у вогні згоріла, — додає секретарка, і мені раптом здається, що у мене за спиною з’явився хтось третій, невидимий, і зловтішається…

Сільський голова каже, що он церкву українську, автокефальну в центрі вибудували, красиву яку! В сільській раді тепло, чисто. Дітей у дитсадку аж двадцять п’ять. Торік семеро народилося в селі. Каролінка була сьомою… Запнувся… Ось вам і ще одна непізнана семірка…

Проводжав мене аж за поріг сільради. Як я його не вмовляв – провести мене на те пекельне подвір’я – не погодився… Хоч воно майже поряд із сільрадою. Я вирішив сам туди дістатися.

Якби мені хто перед тим сказав, що я зможу заблукати в Михайлівці – я б розсміявся. Та ж я був у тому селі сотні разів! Але на цей раз заблудився. І на подвір’я, де згоріло немовля, не потрапив. А коли зрозумів, що і мене туди щось не пускає – перестав і прагнути потрапити на те місце. Повернувся до БК, де зал урочистостей. Де сиділи на травичці люди. Я їм запропонував три місця в машині до Ямполя. Вони вибрали з-поміж себе трьох щасливчиків, і ми поїхали.

На відміну від сільського голови ці вважали маму винною. Бо можна було той дитячий візочок так близько біля вогню не ставити. А як вже поклала «з горба», то не можна було надіятися на гальма, а треба було поставити камінчик під коліщата. А коли вже той візок раптом покотився вниз у вогонь, коли коліща вдарилося в щось і дитина полетіла у вогонь – навіщо було бігти до сусідів за допомогою… Але кому ти скажеш? Вона ж сама, як дитина, ви її бачили?..

А ще вони розповіли мені, що батько Каролінки таки встиг на похорон, приїхав з Києва. І привіз з тих заробітків… тисячу гривень. То ми грошей позичили, і все вийшло як належить. Якби ви бачили, як плакали люди, коли несли її на цвинтар… За старими так не плачуть.

– А батюшка був?

– Ні. Вона ж не хрещена.

– То покажіть мені її могилку.

На могилці чотири віночки, табличка і більш нічого. Один із хлопців раптом кидається до смітника, знаходить там хрест дерев’яний, новенький, приносить і кладе збоку.

– Оркестр був на похороні. Я їх попросив не грати похоронне. І вони мене послухали. Грали дитячі пісні. Про біле платтячко, про дитинство. Це ж ангелятко було, — розповів мені один із друзів батька спаленої дитини.

Кримінальну справу веде слідчий ямпільської поліції Дмитро Любомський. За ст. 166 Карного кодексу України за неналежний догляд за дитиною мамі доведеться відповідати і перед людським, грішним правосуддям. Бо таке життя. Бо вона могла той візок поставити збоку. Але чи могла? Відповідь буде лиш на Страшному Суді, а не на цьому, нашому.