З її слів: «Я тоді молода ще була, після медучилища прийшла працювати в обласну лікарню. Мене ж відразу направили в операційну. А там на операціях був присутній анестезіолог. Гарний такий чоловік був, постійно до хворих сміявся, жартував. І привабливий ще — волосся таке гарне, русяве, очі голубі. Все йде по коридору, як артист якийсь по червоній доріжці — чуб догори, плечі розправив. Всі наші медсестри, а особливо молоді, на нього западали. Він до всіх однаково, сміявся, жартував.
Зайвого не дозволяв ніколи — обручка на руці. Дружина його теж така гарненька, чорнявенька жіночка, вихователькою працювала в дитсадку. Дітей в них, по-моєму, тоді ще не було. Я молода, дурна, тоді ще хлопця навіть не мала. І так мені той анестезіолог в душу запав. Закохалась в нього по вуха. Оце йду на операцію і лиш на нього дивлюся.
Хірург інструмент якийсь просить, я, як під гіпнозом, не чую. Догану тоді одну отримала, бо той хірург, Царство йому Небесне, дуже був відповідальний чоловік і любив, щоб все на своєму місці. Я йому з тим коханням допекла. Мало з роботи не попхали. Той анестезіолог ще перед головлікарем просив за мене, мовляв, молоденька ще, недосвідчена, навчиться.
Вважайте, завдяки йому мене з роботи й не вигнали. Ще тоді сильніше в мене почуття спалахнули. Вже снитися мені ночами почав.
І після того стала ніби одержима ідеєю його звабити. Почала плаття коротенькі, спідниці носити, декольте глибокі. Зачіску змінила, під каре постриглася, як його дружина. Дурна, що ж скажеш. А він і не бачив ніби. Якось залишились на нічне чергування. Зайшла я до нього, а він після операції. З хірургом нашим вдвох сидять. Той сидить похмурий, а цей мало не плаче. Якусь жінку молоду оперували. Кажуть, тромб десь судину закупорив, близько від серця. І не врятували. Це вони з чоловіком десять років були одружені, дуже дитинки хотіли, не мали. Тут народила аж двох. І це за два дні, після того, як з пологового виписали, знову привезли при смерті. Не врятували.
Сидять вдвох, коньяк п’ють. Тут хірург пішов, а я думаю: «Один раз живу, або пан, або пропав». Заходжу, а він сидить на дивані, випив трохи. Дивиться на мене такими шаленими очима. Я й не витримала, видихнула й кажу: «Люблю я вас! Думаю тільки про вас одного, ви лише перед очима. Життя без вас не бачу». Отак все випалила, як з рушниці. Він дивиться на мене й питає: «Все сказала?» Я кивнула. Він тоді посадив мене до себе на руки, давай роздягати, цілувати. А в мене таке відчуття, ніби я сплю. Вже роздягнулись обоє, він зверху вниз так на мене як глянув. Потім обличчя такою гримасою скорчилось страшною. І впав на мене. Я перелякалась, піднятися не можу. Ще б пак, під 90 кілограмів на мені. І голі ж обоє, голісінькі. Чую, не дихає він. І на допомогу треба кликати, але ж як покличеш, вся лікарня буде знати. Тут і на його спасіння, і на мою біду старша медсестра заходить. Як глянула на це все… Я два слова докупи не зліплю. Вона отакенними очима на це все подивилась — на мене голу, на нього зверху, непритомного. На допомогу почала кликати. Інфаркт лікаря схопив, просто на мені.
Що потім було! Вся лікарня наступного дня знала, дивились на мене всі скоса, мовляв, такого чоловіка мало до могили не довела. Він два дні в комі пролежав. Дружина його приходила, плакала під кабінетом головного лікаря. Мене обзивала всіма словами — і шльондрою, і відьмою, і як тільки хочете не казала. Слава тоді на все місто розійшлася, бо ж він лікар знаний. Мусила я за тиждень після того всього речі зібрати і з міста тікати. Бо ж заклювали б. І так ходила по вулиці тиждень наче гола. Всі поглядами міряли. Оце, мовляв, та відьма, що лікаря до інфаркту довела. Я тоді виїхала аж за шістсот кілометрів з того міста. Подалі, щоб ніхто не бачив, не знав. І потім ще довго, далеко на чужині, здавалося, що всі про мене знають.
Двадцять років минуло з тих пір. Я туди не їду. Хоч і забули всі, той анестезіолог, як потім почула, за кордон виїхав. Мене все сором пече.
Жінка зітхнула й опустила голову. Потім додала: «Хай це буде дівчатам молодим наука – ніколи не лізти до одруженого».
Діана Колесник
