Так не можна!

Дружина загиблого Героя Олена Білоус зустріла свій день народження поряд з могилою

– Моїх 44… Чи могла я передбачити сьогоднішню реальність? Ні, звичайно… Навіть у нічних жахіттях мені таке не приходило… День народження без твоїх обіймів, поцілунків, без іскорок в твоїх очах, без квітів і подарунків…. Щастя, мрії, сподівання, плани розбили клята війна і ворожа куля… Мені залишились любов і спогади… Дуже сумую за тобою, коханий… – поділилась вінничанка Олена Білоус.

Як відомо, чоловік Олени Білоус з позивним Кіт загинув, захищаючи нас з вами.

А ось як їй вручали заслужену нагороду «Золотий хрест» чоловіка:

– “Вручення” нагороди відбулось на порозі кабінету 205 у ТЦК протягом кількох секунд: добрий день-візьміть-до побачення.

Вийшла Олени Білоус на вулицю в повному сум’ятті від “урочистості” вручення. Ну хіба так мають вшановувати героїв, які віддали життя за Україну?

Це окрема “пісня” про військкомат, але, по суті, є тією ж відрижкою совка, що і був. За новою вивіскою приховане, на жаль, на мою думку, гниле бездушне нутро. Структура в країні, яка перебуває у стані війни вже 10-й рік і мала б за 2,5 року повномасштабки уже донести до своїх гвинтиків значення отих двох букв в кінці назви контори (СП – то “соціальна підтримка”, виявляється).

Скоро 6 місяців, як мій коханий чоловік загинув на війні. Мій перший візит до цієї “контори” відбувся 5 березня 2024 року (на 12-й день після загибелі). Прийшла сама, бо ніхто зі мною з цього приводу не зв’язувався і роз’яснення не надавав (а хотілось би, щоб саме ТЦК та СП надав вдові інформаційну підтримку).

Я подавала документи, всі вони у мене були на руках, але особа, що займається прийомом документів, навіть не глянувши на них, сказала, щоб я йшла робила ксерокопії в фотоательє, бо “ми не робимо ксерокопії”. Зробила, повернулась, подаю. “У вас немає довідки”, – каже. У мене, починають труситись руки, і я не можу серед всіх паперів її знайти. Пані з кам’яним лицем чекає (так і не запропонувавши допомогу в пошуку) і цідить з докором: “Ви ж казали, що у вас всі документи є”. Мене порвало на клапті, я їй висловилась щодо того, що можна якось по-людськи ставитись до людей, які втратили найрідніших, допомогти їм у формуванні цього пакету документів, а не ганяти, як зайців. Довідку-оригінал я знайшла, заспокоївшись трохи, але ксерокопію з неї я не зробила, і, о диво, пані запихає цю до­відку в копір, який стоїть позаду неї на підвіконні і робить ксерокопію. Виявляється, що так можна було.

Тема комунікації та зворотного зв’язку у військкоматі заслуговує окремого абзацу. Після подачі документів ніхто мені телефонів для зв’язку чи якоїсь візитівки не надав. Знайшла самостійно в Інтернеті. Міський номер телефону чергового (угу, дуже “зручно” дзвонити з мо­біль­ного на міський). Ні разу за 5,5 місяця самі мені не подзвонили і не повідомили про стан справ з моїми документами. Весь час дзвонила я сама, черговий переказував зі слів тієї особи, що приймала документи: чекайте, ще документи не надійшли. Місяць тому звернулась через “гарячу лінію” Міноборони – в/ч надіслала відповідь, що документи на­діс­лали на ТЦК ще 29.03.24. Минуло ще 3 тижні, знову дзвоню в ТЦК, відповідь: “Документи на ВЛК, чекайте ще місяць”.

І нікого не хвилює, що за 5 місяців дитина загиблого без статусу, без посвідчень, без пенсії. За цей час я отримала лише допомогу на поховання від місцевої влади, яку, власне, на нього і витратила. Отака соціальна “підтримка”.

Єдиним острівцем людяності у Вінницькому ОМТЦК та СП є чергові – дякую їм за людське і привітне, попри забембаність і втому, ставлення.

Олена Білоус,
вдова воїна, який віддав життя за Україну