Хто з нас не знає легендарну українську пісню “Гуцулко Ксеню”, яка вже майже 100 років не втрачає популярності? Ми виростали під цю мелодію, а сьогодні її з насолодою співають наші діти. Та небагато людей знають, що оспівують у ній не якусь вигадану Ксеню або ж збірний дівочий образ, а цілком реальну дівчину, родом із Шешор. Її ім’я – Ксенія Бурачинська-Данилишин.

І жила вона в Чикаго.

Я часто помічала на недільних богослужіннях в греко-католицькій церкві святого Йосифа Обручника в Чикаго цю скромну і привітну жінку. Одним парафіянам було відомо, що саме для неї була написана пісня-танго “Гуцулко Ксеню”, а інші навіть не здогадувалися.

5 червня 2017 року, на 93-му році життя, пані Ксенія відійшла у Вічність.

Народилася Ксенія Бурачинська 30 жовтня 1924 року в Шешорах, на Косівщині (нині Івано-Франківщина). Її батько, Денис Бурачинський працював лісничим державних лісів у Шешорах. Часті вимушені зміни місця праці були виявом неприхильності польської влади до надлісничого-українця, котрий виховував дітей в українському дусі, щедро виділяв дерево на будівництво церкви та читальні в Шешорах. Саме він дозволив розмістити у своєму лісництві літні табори для студентів і пластунів українських гімназій Станіславова (сучасний Івано-Франківськ). У 1922 році Бурачинський одружився з учителькою Іреною Арсенич, дочкою отця Августина Арсенича, греко-католицького пароха, а згодом Пістинського декана, та Марії Арсенич.

Отця Августина (Арсенича) дуже любили жителі Косівщини. Він очолював “Просвіту” та докладав чималі зусилля для її ефективної діяльності. У 1910 році заснував приватну українську школу у Пістині. В 1920-му організував самодіяльну театральну групу, до якої залучив і свого сина Романа та його кузенів Романа та Лукію Савицьких (ставили вистави “Наталка-Полтавка”, “Ой не ходи, Грицю” та ін.). Під час служіння у Верхньому Ясенові дружив з отцем О. Волянським, парохом сусідньої Криворівні, де й запізнався з Іваном Франком, якому допомагав збирати фольклорно-етнографічні матеріали Гуцульщини. Був насправді народним священиком та культурно-громадським діячем.

Мати Ксенії, Ірена Бурачинська виділялася витонченою красою та розумом. Закінчила з відзнакою гімназію сестер Василіянок у Станіславові та Українську учительську семінарію в Коломиї. У 1920-му вже учителювала в Пістині, де після походу за Збруч відпочивали колеги її брата Романа Арсенича (медика, офіцера УГА) талановиті композитори Михайло Гайворонський, Лев Лепкий, Роман Купчинський, кузен Роман Савицький та літератор Андрій Баб’юк (був безмежно закоханий в Ірену і навіть просив її руки. Згодом на її честь взяв псевдонім Мирослав Ірчан). Саме тоді хлопці написали їй популярну пісеньку “Ірчик з личком, як папірчик”.

У 1922 році Ірена вийшла заміж за інженера Дениса Бурачинського. Влітку сюди приїздили кузени Дениса – “співучі” Романовські (Іван, Емілія – пізніше оперні співаки), Костянтин та Євген Княгиницькі, предок яких єромонах Йов Княгиницький заснував Манявський Скит, Анатолій Кос-Анатольський, відомий композитор Роман Сімович та диригент “Думки” Іван Задерецький.

У 1931-му році “завзятого русина”, інженера Дениса Бурачинського переводять у Шлеськ. Перед від’їздом з Шешорів родина купує недалеко від річки Пістиньки хату з городом і перебудовує її під пансіон. “Вілля Ірена” користується популярністю і заповнена усі три літні місяці. Ірена приймає гостей, організовує розваги та керує кухнею, демонструючи чудеса випічки. Чоловік приїжджає у відпустку з Польщі, їх діти, гімназисти Богдан і Ксеня, проводять тут цілі канікули, а на літні вакації прибувають станіславські митці та інтелігенція.

У 1937 році в Шешорах відзначали тринадцяті уродини малої Ксенії Бурачинської, яку любили не тільки рідні, але й усі гості пансіону. Дядько дівчинки, учитель Роман Савицький, запитав племінницю, що вона хотіла б отримати в подарунок. “Напишіть мені пісню про гуцулку”, – просто відповіло дівча.

За дві години пісня була готова. Музику до пісні створив директор Коломийської гімназії професор і композитор Іван

Недільський, який товаришував з Савицьким.

Пісня називалася “Гуцулко Ксеню” і, на відміну від сучасного варіанту, де йдеться про зраду, у ній розповідалось про трагічну загибель коханої.

В. Селезінка, який провів дослідницьку роботу по творчості Савицького, писав: “Р. Савицький зростав як співак і композитор. У Станіславі з охотою співали його пісні “Замріяний студент”, “Гарна Олена”, “Мрія”, “Ах, люба мамо”. Щаслива доля спіткала й пісню “Червоні маки”, яка була написана в тому ж селі Шешори через три роки після “Гуцулки Ксені”.

У 1944 році Ірена Бурачинська з дітьми Богданом та Ксенією утікає до Словаччини, а згодом до Австрії. За рік вони опиняються в Баварії (Німеччина), де у 1948 році Ксенія вийшла заміж за Ярослава Данилишина, сина шкільного інспектора Василя і учительки Стефанії Микитин-Данилишин.

В 1949 році Ірена виїжджає з дочкою і зятем до США та оселяється в Чикаго (померла в 1980-му році, похована в Чикаго на цвинтарі св. Миколая). А Ксенія з чоловіком та двома дочками – Христиною та Іреною – гармонійно влилися в діаспорівське життя.

Часто, потрапивши у чужу країну, заробляючи “на хліб і дах над головою”, ми не помічаємо не тільки красу цих мість, але й унікальних людей, які живуть поряд з нами. Але це Чикаго! Саме тут творили історію найталановитіші й найсміливіші борці за волю України, й усі разом будували церкви, організовували українські школи, писали й видавали книжки про свою боротьбу, організовували мітинги й антисовіцькі виступи.

Саме тут ще на початку 20 століття були засновано чисельні товариства, організації, хори, спілки та банки, організовано збір коштів на український павільйон на Всесвітній виставці у 1933 році. Нова повоєнна еміграція розбудувала мережу політичних, суспільних, культурних і професійних організацій, яких на 1980 рік було близько 120.

Для того й розповідаємо про них, пишемо й друкуємо, щоб ті, хто прийдуть після нас, знали й пам"ятали.

Щира вдячність усім вам.

Olga Ruda
Editor of The Ukrainian People Magazine