Про цього Героя розповіла його колишня однокласниця:

Колись дуже давно наші шляхи перетинались – кілька років разом вчились у 4-й школі.

Пам’ятаю, що Влад потрапив до нас в роки між двома хвилями: еміграції та імміграції. Це коли спершу багато учнів нашої школи разом з родинами виїхали в Ізраїль (щоправда, частина школярів перейшли у 16-ту школу, яка тоді відкрилась на Масиві). А потім була друга хвиля – багато нових учнів переїхали у Вінницю з росії. Сахалін, Тольятті, ще якісь місця, вже не пригадаю. Чомусь тільки сьогодні про це згадала – таке от спостереження.

Батько Влада був військовим, вони також переїхали з росії і жили на «військовому містечку», а Влад вчився у 12-й школі. До нас перевели в школу через бійку. Він і дійсно був гоноровим і з доволі складним характером, але справедливим. Слабких не ображав і не давав іншим цього робити. Причину бійки не пам’ятаю, але можу здогадуватись, бо через кілька років він знову повернувся у 12-ту школу через… бійку. А цю історію дуже добре пам’ятаю – в паралельному класі вчився хлопець, про якого говорили, що він син якоїсь обкомівської «шишки».

Не знаю, наскільки це правда, але поведінка справді була якоюсь зверхньою. То десь там вони щось не поділили, і цей учень нецензурно вилаявся до Влада, згадавши його маму. Ну а для Грині, як його називали наші однокласники, мама – то святе. І жодна людина в світі не мала права щось про неї образливе сказати. Через те той хлопець, вищий за Влада на голову і ширший в плечах, дуже боляче отримав – він його вирубив. Був страшний скандал, справу якось зам’яли, а наш клас втратив по-справжньому хорошого хлопця.

До речі, він ще й добре вчився. Не на «відмінно», але був «хорошистом», як тоді казали. Просто якісь предмети йому були нецікаві. А якісь давались дуже легко. Чомусь картина перед очима - урок хімії, надворі саме осінь. Дощ, хандра. Вчитель хімії Ігор Йосипович дав нам завдання, пишемо якусь самостійну роботу. Він нам каже оте своє відоме, філософське: «Будете погано вчитись в школі - поїдете в Якушинецький інтернат для особливо обдарованих» (це я через багато років зрозуміла, що в Якушинцях ніякої філії Малої академії наук не було, і то він зовсім не про таланти говорив))) В класі дуже тихо, і в якийсь момент стає дуже чути музику - а це Влад, який весь такий модний на ті часи уже ходив із плеєром, вочевидь, зробив трохи голосніше звук у навушниках, слухаючи «Последнюю осень» ДДТ. Ігор Йосипович йому: «Григорцев, це що таке?!», а Влад у відповідь, мовляв, а що - я свою роботу уже завершив, можу здавати. Він без кінця за собою носив той плеєр і на уроках фізкультури вчив хлопців танцювати хіп-хоп і брейк. До речі, в нього гарно виходило. От тільки вчителя фізкультури це драконило, але мусив з тим миритись - неформальний лідер серед хлопців у класі, що ти зробиш)))

А ще була історія, про яку всі перешіптувались у школі, коли Влад десь заївся зі старшим за нас учнем, який кілька разів лишався на другий рік і точно по ідеї стояв на обліку у так званій дитячій кімнаті міліції. Цей учень, коли приходив до школи, а я так розумію, що ходив не кожен день, чогось постійно нап’ялював на себе куфайку - може, косив під тих, хто сидів як тоді казали «по малолєткє». Одного разу його по всій школі водили як козу з класу в клас і публічно сварили, що він дозволив собі осквернити горано, зганьбивши усю школу. Якщо коротко, тоді міська ялинка за часів Дмитра Дворкіса була перед будівлею міської ради, про біотуалети ніхто не чув, і всі ходили «по нуждє» за ріг будівлі зі сторони готелю «Поділля». А там у ті часи був міський відділ освіти. Далі ви зрозуміли.

То коли вони заїлись з цим учнем, в якийсь день були між ними розбірки десь на задньому дворі школи. Ми усі, ну звісно, вболівали за Влада. І думали, що цей старший і «прибандичений» вийде переможцем. Але ж бачимо, йдуть - той з розхрістаною куфайкою і сорочкою частково навипуск, пом’ятий, кров заливає обличчя з розбитим носом і губою. І наш Влад - як «огурчик», обійняв за плечі і веде цього розбишаку, бо той ледь ноги переставляє, та ще й допомагає йому кров витирати чимось. Таким от він був, Владислав Григорцев. Різким, чесним, справедливим, розумним, гарно вихованим в плані як-то кажуть правильності життєвих установок, а ще забула сказати, що про таких кажуть - добряковий.

Після школи ми бачились лише двічі (третій раз не рахується, бо зараз згадала, що я тоді Влада не впізнала, а він теж якось чи не впізнав, чи не зізнався - це була історія про "Льодовий клуб", але зараз то взагалі неважливо). Одного разу нам якось вдалося зібратися на зустріч з випускниками. І Влад разом з ще одним нашим однокласником Ігорем Єніком зробили дівчатам подарунок - розрахувались за бенкет. Що не могло не здивувати - ніхто ж нікому нічого не винен, гендерні всі ці новації в суспільстві і таке інше, а тут ці хлопці такі олдскульні, мовляв, «гусари грошей не беруть», дівчата, спасибі за компанію, а з рахунком ми самі розберемось.

А вдруге ми випадково перетнулись наприкінці весни 2022-го. Влад тоді був із бородою і довгим волоссям - потім мені казали, що дав обітницю: не стригтись до Перемоги України над Мордором. Спитала, як він і де - без деталей сказав, що із перших днів записався в тероборону, потім був у Київській області, далі теж планує служити. Сказав, що буде бити орків до останнього. Обнялися на прощання, сказала, щоб беріг себе. І понад два роки у нього це виходило. Але на жаль…

Дуже сумно і боляче, хороші і по-справжньому достойні люди йдуть. Дружина і троє синів тепер без Влада, який приєднався до небесного легіону. Жахлива і страшна війна. Щирі співчуття родині і близьким. Світла пам'ять і Царство небесне тобі, Владе!
Аліса Мисловська, вінничанка