І досі вона зберігає хорошу пам’ять, світлий розум і ділиться спогадами про своє нелегке життя.
— Не знаю, мої літа — чи то подарунок Господа, чи то покарання, — усміхається Марія Степанівна. — Хочу вірити, що все-таки подарунок. Своєї мами не пам’ятаю. Вона померла при пологах. Привела мене у світ, а сама відійшла у Вічність. Думаю, все, що було найкращого в ній, передалося й мені, — розповідає Марія Степанівна. — Пам’ятаю маминих батьків, моїх дідуся й бабусю. Дідусь працював на млині, і я часто там крутилася. Але більше з сусідськими дітьми проводила час. Ніхто особливо нами не переймався, дорослі працювали, то ми самі мусили давати собі раду.
Батько одружився вдруге, узяв жінку з хлопчиком, а потім народилася Євгенія — моя молодша сестричка по батьку. Все життя ми були дуже близькими з нею, і наші сім’ї — також. З висоти своїх літ можу сказати, що нема більшого скарбу, як твоя родина, її треба берегти і цінувати.
Довгожителька розповідає, що після закінчення семирічки в рідному селі Мілівці Кам’янець-Подільського району навчалася на бухгалтерських курсах у Кам’янці-Подільському, що був на той час обласним центром. Здобувши професію, почала працювати комірником у колгоспі свого села. А згодом з’явилася можливість влаштуватися на посаду молодшого економіста сільгоспсектору Кам’янець-Подільського обласного управління народного господарства.
— Нова робота, нове оточення, молодість… Ось тоді я й зустріла Іллю. Видний, підтягнутий, військовий прикордонник, — згадує той період Марія Степанівна. — Він сподобався мені, а я — йому. Прийняла пропозицію одружитися. Залишила роботу і поїхала з чоловіком, який був начальником прикордонної застави, до Ізмаїльського району. Там народився наш синочок Віктор. Там застала нас війна…
Спочатку жінок, дітей евакуювали до Сімферополя, а звідти пароплавом мали дістатися Новоросійська. Але на нього я не потрапила, запізнилася, бо жінка попросила приглянути за її дітьми, і я не могла залишити їх одних. За якийсь час добралася з сином до Оренбурзької області, поселилися в невеличкій станиці.
У боях біля Севастополя, в 1942 році, мій чоловік загинув. Вдалині від дому, без підтримки рідних, на руках з маленькою дитиною я намагалася давати раду і все думала про той день, коли зможу повернутися…
У рідні місця вона приїхала в 1944-му. А згодом із фронту повернувся в село Іван Мукомела, який з першого дня пішов на війну, брав участь у Сталінградській та інших важких битвах. Він ще зі шкільних років був закоханий у Марію. Вони зустрілися, згодом створили сім’ю і вже ніколи не розлучалися.
Своє трудове життя Іван Андрійович Мукомела присвятив сільському господарству. Був агрономом, а потім і головою місцевого колгоспу. Марія ж взяла на себе всі турботи по дому. Завжди в неї, як кажуть, напарено-наварено, оселя сяяла чистотою, і синів — Віктора й Олега привчала, щоб в усьому були помічниками батькам.
Мукомели завжди були раді гостям, у домі на кожне свято збиралися родина, сусіди, друзі. Марія Степанівна любила готувати і щоразу хотіла здивувати новою стравою. А які паски смачні у неї виходили! У Мілівцях казали, що Марія знає якийсь особливий секрет. Перед Великодніми святами всю піч пасками заставляла, щоб вистачило на всю родину і знайомих почастувати.
Частенько з’їжджалися до привітної домівки батьків син Віктор із сім’єю, котрий працював інженером на підприємстві Кам’янця-Подільського, сім’я молодшого сина Олега, котрий став лікарем, завідував ендоскопічним відділенням Хмельницької обласної лікарні. Усі любили посидіти ввечері під липою, яку ще висадив батько Марії Степанівни. І вона не раз казала, що ця липа — місце їхньої родинної сили.
Своє сторіччя Марія Степанівна Мукомела зустрічала в Мілівцях, у селі, з яким пов’язано стільки спогадів, з яким пов’язана назавжди її душа. Нині Марія Степанівна проживає з родиною молодшого сина Олега в Хмельницькому. Відійшли у засвіти її дорогий чоловік, любі сини, які завжди були їй опорою, дарували стільки радості. Вдячна Всевишньому за онуків, правнуків, праправнуків — бо в них продовження роду, продовження їхніх надій, сподівань, прагнень і мрій. І те, що її правнук Максим народився в один і той же день — 24 квітня, Марія Степанівна вважає добрим знаком для їхнього роду.
— Дай Боже, — каже, — щоб мої близькі могли прожити довге, як і я, життя, але в мирі та спокої. Я й у свої 105 люблю читати, люблю спілкуватися. І кожен новий день поряд із рідними для мене як найдорожчий подарунок...
Нині на Хмельниччині проживає 57 людей, яким 100 і більше років. Серед них і Марія Степанівна Мукомела, яка перейшла свій 105-літній відтинок на життєвому шляху.
Світлана ШАНДЕБУРА
