— Всі знають, що Вінницька область завжди в авангарді всіх пілотних проєктів. Насправді це величезна відповідальність. І дуже велике навантаження. Але ми вже з часом зрозуміли, що краще заходити самим. Бо що таке апробація якоїсь послуги? Можна на власному досвіді переконатися, що працює, а від чого слід відмовитися. Пізніше саме результат нашої роботи буде основою запровадженого стандарту відповідної послуги. З останніх проєктів, в яких Вінниччина стала пілотною областю, напевно, найбільш важливих для мене особисто і хвилюючих, став проєкт впровадження нової соціальної послуги — соціальна адаптація ветеранів та членів їхніх сімей.

Відверто кажучи, ми вже працювали з такою послугою, починаючи з 2017 року. Коли ми започаткували сімейні табори для тоді учасників АТО, які повертались з фронту. Бо психологи переконують, і ми це бачимо з досвіду — не можна адаптувати, повернути ветерана від військового до цивільного життя окремо від його родини. Тому що страждає вся його сім’я, і потрібно працювати й з дружиною, і з дітьми. Треба усвідомити — він повернувся іншим. У нього є певний новий досвід, і сім’я починає не розуміти, як з ним жити далі, як реагувати на його зриви, як допомогти?

І ветеран має зрозуміти, що і дружина не просто його чекала на дивані, що і вона перенесла стрес, тягнула сім’ю.

Тобто вони вчаться заново комунікувати між собою. І ця послуга дуже важлива. Ми провели два заїзди в рамках апробації, нам їх оплатило Міністерство соцполітики і Червоний Хрест України. Побачили, що це працює і має стати системою. Потім ми спробували третій заїзд. І він відбувся за фінансування громад.

Це дуже непросто сьогодні – працювати з громадами. Бо часто громади знають, що у них є ресурс, але забувають, що у них є відповідальність.

І потрібно було пів року роботи, щоб хоча б половина громад розробили програми по ветеранах і заклали кошти. Я хочу подякувати керівництву «Укрзалізниці», яке пішло нам назустріч. Сьогодні ми співпрацюємо з їхнім санаторієм у Хмільнику, і у нас є домовленість про таку реабілітацію на постійній основі. У вересні провели черговий такий заїзд. 21 жовтня стартував наступний. Тобто ми маємо вийти на те, щоб раз на місяць відбувся такий заїзд. Відгуки ветеранів та їхніх дружин на цю послугу просто шалені. Ветерани сказали, що вперше відчули себе людьми, а одна дружина поділилась, що вона вперше побачила тут, як чоловік знову посміхається з того часу, як повернувся з фронту. На крайній заїзд потрапив чоловік, який звільнився із ЗСУ, бо отримав травму ще в 2017 році. І я його запитала: «Скажіть, за 7 років ви повинні були б адаптуватись?» А він відповів: «Ні, я тут так багато нового пізнав…»

Тобто у конкретному випадку було втрачено 7 років у питанні роботи з цим захисником. Такі ситуації потрібно виявляти і терміново виправляти, щоб наші воїни після повернення до цивільного життя отримували необхідну підтримку, в тому числі під час відновлення сімейних стосунків. Ми ж розуміємо, що у нас 3000 ветеранів, які повернулись, вони всі мають отримати таку послугу. Розуміємо, що одним заїздом ми не обмежимося, бо охоплюємо 10-13 сімей на мі­сяць. Тому нам необхідно вибудувати системну роботу в цьому напрямку, щоб в області діяло 4-5 таких команд психологів, а також закладів, на основі яких буде проводитись така реабілітація. Потрібно, щоб ветерани та члени їхніх родин розуміли, куди вони після отримання послуги можуть звернутися в громаді. Ми формуємо розуміння, що ця послуга є не виключно послугою обласної адміністрації, а за її реалізацію і продовження роботи з ветераном та його сім’єю на місцях відповідають усі громади.

Тому результат залежить в значній мірі від відданості громад, звідки ветеран пішов на фронт і куди повернувся. Бо є громади, коли ветерани кажуть: «Все ок. Ми відчуваємо, що про нас турбуються». А є, що з болем діляться: «Ми там нікому не потрібні». Роботи дуже багато, але ми впевнено рухаємося по шляху вибудовування на Вінниччині якісної послуги соціальна адаптація ветеранів та членів їхніх сімей.

Ще хочеться згадати про роботу «помічників ветеранів». Мені, як і, переконана, 11 помічникам ветеранів, які працюють у Вінниці, дуже болісно чути думки, які лунають на всеукраїнському рівні про те, що це провальний проєкт. Та не проєкт провальний, просто система, за якою його впроваджували, була недопрацьована. А проєкт просто вкрай необхідний. Тому що метод «рівний рівному» у ветеранській спільноті — найкращий метод роботи. Ветеран краще довіряє тому, хто знає, що таке бути в окопі. Тому наші ветерани охочіше підуть на консультацію і прийом до свого побратима, ніж до звичайного чиновника. Хоча чиновник може знати мільйон різних постанов і варіантів вирішення питання, з яким зіштовхнувся ветеран.

Саме тому я переконана, що інститут помічника ветерана однозначно має запрацювати по всій Україні. Для цього мають бути підготовлені професійні фахові помічники ветеранів. У цьому контексті у мене дуже великі сподівання на нове керівництво Міністерства ветеранів, бо ці помічники візьмуть на себе колосальну роботу, коли масово почнуть повертатись ветерани додому.

Ми маємо бути готовими, щоб не було такого — настане перемога, а ми не будемо знати, що робити. Коли тисячами почнуть повертатись хлопці, а у нас ні служби, ні органи не готові до такого.

Тим більше, що це Міністерство очолила наша землячка Наталя Калмикова. Вона з волонтерського руху, напряму спілкувалась і співпрацювала з воїнами, тому добре знає, як краще і ефективніше з ними працювати.

Зізнаюсь чесно, ми маємо на це великі сподівання.

Спілкувалась Тетяна Редько