Родина, односельці, побратими, друзі, знайомі прийшли вклонитися захиснику, помолитися за упокій його душі. Зі своїх домівок вийшли навіть хворі та немічні, які не могли дійти до цвинтаря. Втираючи сльози, люди хрестилися і чекали, коли на місцевій церкві задзвонять дзвони. Але вони мовчали, мабуть, вперше порушивши давню традицію. А коли траурна процесія наблизилася до церкви, її ворота були зачиненими. Кілька жіночок заступили вхід та помахом руки вказали проходити далі. Домовину з тілом воїна до церкви не занесли…

Біля могили чин поховання проводив не один, а навіть кілька священників ПЦУ, капелан, як належить, Анатолію Ковалю віддали усі почесті. Але те, що сільська церква на початку цвинтаря була «зачинена» для Героя війни, стало останньою краплею терпіння. Хвиля обурення прокотилася раніш спокійною Рихтою. Страшний день — день людського болю і день зневаги духовного наставника наче допоміг скинути полуду з очей жителів села, допоміг «прозріти».

Варварам не можна прощати

— Це ж батюшка вже й не приховував, як ненавидить він українських патріотів, що залишається вірним Московському патріархату і кірілу.

Мій чоловік пішов воювати з московськими окупантами ще в 2014 році. Був у найгарячіших точках. Коли хлопці потрапили в оточення і шансів вижити практично не було, Толі вдалося подзвонити. Хотів з нами попрощатися. Сказав, що біля нього граната і живим він москальні не здасться, — розповідає його дружина Тетяна Коваль. — Лише шести чоловікам вдалося вийти живими з оточення. Їх навіть по телевізору показували. Я й не впізнала тоді свого чоловіка — худющий, із бородою…

Повернувся додому через рік, в 2015-му, і вже не міг слухати російські пісні, мову російську (казав — не розумію), не купував російських товарів і так далі. В АТО він зробив собі тату Тризуба, пишався цим і повторював, що такими символами України назавжди поєдналися хлопці, які пішли боронити землю ще в 2014-му. Не раз чули від нього, що не можна прощати російським варварам, які знищують міста, села, рівняють їх з землею, вбивають українців за те, що хочуть свого життя і не бажають повзати перед москалем на колінах як раби…

Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, Анатолій Коваль одразу став у військовій стрій, пішов на фронт у складі 128-ї гірськоштурмової бригади. Тричі був контужений, але повертався на поле бою. Він міг терпіти страшний фізичний біль, але не зміг змиритися з душевним, який наростав з кожним полеглим побратимом. Розірвані та пошматовані тіла, ріки крові, жахіття втрат викликали у нього хворобу, яку лікарі називають «синдром того, хто вижив». Це — форма посттравматичного стресового розладу, яка переслідує людину сильним почуттям провини за смерть тих, кому не зміг допомогти.

— Війна скалічила мого чоловіка. Він так і не «вирвав» її зі своєї голови, зі свого серця. І навіть повернувшись із фронту, Толя ніби продовжував воювати, переживав знов і знов ті страшні події. 19 травня цього року його серце не витримало тих страждань, зупинилося, — продовжує Тетяна. — Що було на похороні, я майже не пам’ятаю. Світ перед очима був чорним, я кілька разів зомліла.

Наче сіль на рану стало для мене та синів, що батюшка Олександр наказав не пускати до церкви, яка належить усім людям. Зачинити ворота перед воїном, якого знало, шанувало і оплакувало село — хіба це по-Божому? Так зробити можуть тільки вороги, агенти русского міра.

Син батюшки, до речі, живе в росії. Думаєте, батько відвернеться від нього?! Він, мабуть, і спровадив синочка до кацапів, щоб захистити від війни, — каже Тетяна. — Росія вбиває наших чоловіків, синів, винищує націю. А такі ось попи як наш Олександр, затаїлися, вичікують і  розпускають по селу неправдиві чутки, підбурюють людей. Сподіваються, що знов прийде їхній час.

Не можна таке прощати. Матушка навіть під час похорону, розказували люди, обзивала Толю поганими словами. Багато хто в селі чув, як батюшка називав воїнів, їхніх батьків убивцями. Ще за життя Толя сказав, що московська церква має зникнути, бо цей чортополох буде труїти все і всіх довкола.

Вони ж ненавидять українців

— Відколи піп Олександр у Рихті, відтоді в селі колотиться. Він сам не місцевий, десь 26 років, як почав служити в нашій церкві. І того, що ненавидить українців, навіть не приховував. Я колись ходила до церкви і сама чула, як ще в 2014-му році він обзивав атовців «бандерами», «фашистами», «убивцями». А мій син — військовий, якраз служив в АТО. То, виходить, Сергій, який захищає країну, вбивця, а я мати вбивці?! Уявіть, які «проповіді» були в цього попа. Я з такими важким серцем повернулася додому, сльози заливали очі. Це ж справжнісінький агент кремля, він ненавидить Україну так, як ненавидять її москалі, сказав мені чоловік.

Після того я більше не переступила порогу московської церкви у Рихті, в якій засів московський прихвостень, — розповідає Галина Коваль, мати Сергія Коваля, підполковника, який віддав своє життя за Україну.

Мати Героя розповіла, що син закінчив Кам’янець-По­дільське інженерно-військове училище, спеціалізувався на розмінуванні. Із 27 років ніс службу в різних військових частинах, шість років виконував свій обов’язок як учасник Антитерористичної операції на Сході України.

23 березня 2021 року 43-річний Сергій Васильович Коваль загинув під час бою у містечку Шуми біля Краматорська. Він врятував життя побратима, а його самого наздогнала снайперська куля. У нього залишилися батьки, дружина, син і маленька донечка. Посмертно офіцер був нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня.

— То для батюшки Олександра мій син і тисячі таких, як він — злочинці, фашисти?! Уявіть, як промивав він мізки парафіянам.

Добре, що майже все наше село піднялося після похорону Анатолія Коваля. Бо не за Божими законами діє московський піп. Ми зібралися й поїхали до єпископа в Кам’янець-По­дільський, а потім оформили всі документи. І тепер церква у Рихті — справді українська! Я з такою радістю через шість років знову прийшла сюди, — продовжує розповідь Галина Іванівна. — Та бачили б ви: засланний батюшка московської церкви вигріб усе, що роками зносили сюди люди. По суті, вкрав людське добро.

Зараз, Богу дякувати, ми вже маємо нового священнослужителя, дуже порядного. От у нього справді українська душа. Він підтримує людей, з добрим серцем іде до кожного з нас. Ми знов облаштували все в церкві після «погрому», купили все необхідне. Молимося за воїнів, за мир.

Але ж кацапський прихильник Олександр, який на росії сховав свого синочка, видно, не втрачає надії, що його русскій мір, московська церква повернуться, — каже Галина Іванівна. — І я думаю: скільки ще не бачитимуть відповідні органи таких фактів? Чого чекають? Не приведи Господи, Московський патріархат, який присягнув на вірність кірілу, путіну-сатаністу, як гідра, відростить нові голови. Заради всіх хлопців наших, які стали Небесними Воїнами, ми не повинні допустити цього.

Чому залишаються непокараними?

— Коли наш син у 2014 році пішов на війну, ми з чоловіком побували у багатьох церквах, щоб замовити службу за здоров’я Юрія. Всюди нам співчували, хотіли підтримати. І тільки у церквах Московського патріархату казали, що за українських воїнів молитися не будуть. І в Рихті московський батюшка не визнавав наших хлопців Героями-захисниками, а обзивав їх фашистами, — розповідає мати Юрія Гусаковського Лариса. — Ніколи не забуду, коли хворів молодший син і я підійшла до священника Олександра за порадою, але щось йому не сподобалось і він накричав та обізвав мене «геста­півкою».

Та якщо вже під час повномасштабної війни українських захисників, їхні сім’ї піп Олександр із матушкою криють останніми словами, а на службі Божій він згадує кіріла, коли відкрито батюшка і матушка висловлюють ненависть до людей, які перейшли до ПЦУ, то це не просто насторожує. Це лякає. Чому симпатики русского міра залишаються непокараними? Це зло — у всіх перед очима, а його не бачать? Скажу прямо: треба очистити Рихту від проросійського попа. Хто змусить його відповісти за образи, словесне знущання над патріотами і їхніми сім’ями? Чому люди мають проковтнути, як гірку пілюлю, його агітацію за московську церкву? — справедливо ставить запитання Лариса Гусаковська.

— Мій старший син Юрій був патріотом, як кажуть, з голови до ніг. Пройшов гарячі точки АТО. Воював під Маріуполем, біля Волновахи отримав першу контузію, біля Савур-могили — другу контузію. З поламаними ребрами, посіченими осколками ногами, з амнезією лікувався у госпіталі Вінниці, Хмельницького. А потім знову повернувся на Схід. Він так вірив, що Україна очиститься від гнилі, від трясовини, яка хоче затягнути її на дно. Дуже надіявся, що позбудеться наша країна московських пут. Демобілізувався у квітні 2015 року з-під Дебальцевого.

З початком повномасштабної війни одразу пішов у ТрО мій чоловік, його рідний брат. І Юрчик, після того, як вивіз дружину і донечку до Польщі, сказав мені: «Мамо, ти маєш зрозуміти. Я піду воювати за Златочку…»

Хоч строкову службу Юрчик проходив гідроакустиком, на підводному човні в Севастополі, єдиний до речі, зі всієї Хмельниччини, та на війну пішов у складі 51 артилерійської бригади. Воював поблизу Харкова, Куп’янська, а його батько та рідний дядько були на Полтавському, Сумському напрямках.

31 грудня 2023 року Юра зателефонував дружині, яка повернулася з донькою додому, розмовляв по телефону з дядьком, моїм братом, просив доставити хлопцям продукти. Розмова відбулася десь о четвертій дня. А далі був бій. І менше ніж через півтори години він загинув. Чекали, що вийде на зв’язок після завдання, але звісточки від Юри не було. Його знайшли через 12 днів. Життя Юрчика обірвалося в селі Вербове, неподалік Роботиного Запорізької області. Йому був лише 31 рік…

Отак війна відбирає у нас найдорожчих. І цю страш­ну рану в душі можуть хоча б трошки загасити людське співчуття, доброта, молитва. І саме цього ніколи не дасть нам московська церква. Ніколи, — наголошує пані Лариса. — Зараз попи УПЦ, їхні прихильники думають, як бути їм після закінчення 9-місячного терміну, коли вступить у дію закон про заборону Московського патріархату. Я скажу так: хто відчув потребу перейти до ПЦУ, щоб бути єдиними з українським народом у найважчий для країни час, той це зробив, а хто ні — не варто церемонитися, нехай їдуть до своїх синів на росію, нехай там обробляють їхні городи, носять данину і так далі. А тут вони — наче фурункул.

Поклавши на вівтар життя своїх дітей, ми заслужили молитися рідною мовою, в українській церкві, в якій не буде московського духу.

Біля української церкви — фронтовий прапор

Похорон Анатолія Коваля, атовця, учасника повномасштабної війни, підштовхнув жителів Рихти до рішучих дій — громада перейшла до лона Православної Церкви України.

Нині про цю доленосну подію нагадує фронтовий прапор Анатолія Коваля, який проніс його крізь пекло війни і подарував землякам зі словами: «Все буде Україна!» Прапор розвівається на вітрі на території храму села Рихта, в якому вперше за багато років звучить молитва українською — за мир, за кожного захисника.

Заради пам’яті Небесних Воїнів, заради майбутнього наших дітей і України час «прозріти» усім вірянам наших міст та сіл.

Світлана Шандебура