Молодий дослідник із однодумцями готують книгу про героїчний, трагічний та маловідомий до сьогодні фрагмент української історії… Вони поставили важку та відповідальну мету — дізнатись ім’я та прізвище кожного українського героя-воїна.
– Цікавість до цієї тематики у мене виникла через історію свого роду. Незвичайна доля мого прапрадіда по лінії матері Василя Завадського. Він народився у 1894 році у містечку Судова Вишня на Львівщині. Під час Першої світової війни юнаком був мобілізований до лав цісарської армії Австро-Угорської імперії. Після закінчення її, розвалу імперії та виникнення Західноукраїнської Народної Республіки пішов на службу до Галицької Армії, яка тоді протистояла нещодавно відновленій Польщі. Коли ЗУНР програла цю війну, її військо перейшло кордон із Наддніпрянською Україною на річці Збруч — допомагати УНР боротись проти більшовиків та білогвардійців. Так він разом із побратимами опинився на Вінниччині, — розповів Олександр. — Після остаточної поразки Української революції лишився тут.
Під час комуністичного терору, на початку 1930-х, у рамках «зачистки прикордонної території» (Вінниччина та Хмельниччина була прикордонням між СРСР та Польщею) – був заарештований, більше 3-х місяців утримувався в ДОПРі — нині це частина приміщень Вінницької школи № 26… Але згодом його відпустили на «підписку про невиїзд». Втім, прапрадід із дружиною та двома доньками втік на Донбас. Працював простим шахтарем, подалі від каральних органів. Із початком радянсько-німецької війни, у 1941 році, повернувся з сім’єю додому. В березні 1944 року, коли регіон був визволений від нацистів, діда мобілізують у Радянську Армію.
Закінчення Другої світової він зустрів на кордоні Чехії та Німеччини, нагороджений за особисту мужність медаллю «За відвагу». Так мій родич пройшов три війни. До речі, його рідні й близькі знали лише про Другу світову війну — говорити вголос про Першу світову та Українські визвольні змагання 1917-1921 років у СРСР було небезпечно… Прапрадід дожив до 1981 року у селі Багринівцях Літинського району, похований у Літині. А члени родини, зокрема моя бабуся, зберегли дещицю безцінних спогадів. Це лише одна доля. А їх тисячі… Звісно, вони варті не однієї книги!
– Як опинились на Вінниччині більше ста років тому галицькі воїни?
– Сто років тому на території сучасної Вінниччини та сусідньої Хмельниччини постійно точились бої між українськими, радянськими та денікінськими військами. Були тут румунські та польські підрозділи. Недарма українські військові вживали термін «Трикутник» чи «Чотирикутник смерті»… Але був ще один ворог — страшніший за ворожі кулі та снаряди. Хвороба — плямистий тиф… Саме від нього загинула велика кількість українських воїнів-галичан. Бо влітку 1919 року Дієва Армія УНР та Галицька Армія звільнили більшу частину Правобережжя від більшовицьких військ.
Але у театр воєнних дій втрутився досвідчений ворог – Збройні сили Півдня Росії, «білогвардійці» армії Денікіна. Українці вимушені були полишити Київ. Багато наших підрозділів дислокувались на Вінниччині — у Жмеринці, Козятині, Бару, Тиврові та у самій Вінниці… У вересні 1919 року вдарила страшна епідемія плямистого тифу… Відсутність не те що належного лікування, а й часто і першої медичної допомоги, холодна осінь, антисанітарія та голод серед бійців-галичан та вояків Дієвої Армії УНР мали катастрофічні наслідки…
– Скільки ж українських воїнів померли від тифу на Вінниччині?
– На жаль, точна кількість померлих й досі невідома. Більш точні підрахунки стосуються старшинського складу, тобто офіцерів. А загальна кількість померлих різниться — від семи тисяч до 26 тисяч померлих вояків протягом осені 1919 – зими 1920 років! Переважна більшість воїнів померла саме на Вінниччині…
Аби зберегти життя решткам війська, в листопаді 1919 року галицьке командування уклало мирну угоду з денікінцями. За кілька місяців, коли територію під свій контроль взяли «червоні», з уцілілих галичан була сформована Червона Українська Галицька Армія (ЧУГА) вже у складі радянських військ. 23 квітня 1920 року вояки ЧУГА у Вінниці піднімають повстання проти радянської влади, яке було жорстоко придушене.
– Чи збереглись поховання бійців у Вінниці та у області? Наприклад, у Жмеринці є інформація про такі могили на колишньому заводі «Сектор»…
– Дуже часто померлих ховали просто уздовж залізничних колій. Фактично це сотні невиявлених братських могил. А от у Вінниці померлих воїнів ховали на цвинтарі біля стрілецьких казарм, нині це територія 45-го заводу. На жаль, кладовище зрівняли із землею, коли будували промислову зону. Є відомості про поховання бійців УГА на колишньому католицькому цвинтарі — район, суміжний з озером в Центральному парку. Галичани були греко-католиками за віросповіданням, тому логічно, що ховали їх серед братів по вірі. Цих поховань може ще бути дуже багато… Така сама ситуація по Жмеринці, Козятині, Барському, Тиврівському районах. Є ж залізничні вузли, де стояло багато військових підрозділів…
З колегами та однодумцями намагаємось віднайти кожну крупицю інформації. Тисячі скалічених та знищених людських доль. Велика кількість родин на Західній Україні досі не знають, де молодим хлопцем загинув їхній прадід. Минулого року Центр історії Вінниці спільно з нашим обласним архівом оцифрував матеріали, де містяться персональні дані про вояків-галичан. Приємно, що до нас досить часто звертаються щодо цієї інформації наші колеги із західних областей України.
– Але ж були ті військові, які врятувались під час епідемії та пройшли крізь війни?
– Безумовно. Приклад – доля прапрадіда. Хоча переважна більшість колишніх вояків ДА УНР та УГА стали жертвами радянського терору… З еміграційних джерел післявоєнного часу відомий цікавий факт. Коли у 1943 році міжнародні експерти досліджували поховання знищених людей під час комуністичних репресій, то серед особистих речей розстріляних була знайдена кокарда з левиком, який видирається на скелю. Таку на своїх головних уборах у роки революції носили січові стрільці, а згодом – і бійці УГА. Кому вона належала, за яких обставин загинув її власник? Скоріш за все, для дослідників це залишиться таємницею…
На відео пряма мова жмеринського священика отця Сергія, який вже багато років досліджує таємницю військових поховань українських бійців у рідному місті. Завдяки йому та активістам, волонтерам, небайдужим громадянам там встановили меморіальний знак загиблим.
