Знову сотні смертоносних дронів і найсучасніших ракет, здатних знищити електростанцію, лікарню, багатоповерхові будинки або половину сільської вулиці. І знову в жалобі на колінах прощаємось із ще однією молодою мамою та трьома її маленькими дітьми… І тисячами інших безневинно убієнних українців.

Щодня, щоночі прилітає смерть від сусіда, який досі рве горло, що ми «братський народ». Від цинічного брехливого покидька, який в алкогольному угарі вдає із себе Вершника Апокаліпсису і досі верзе світові, що «лише хоче визволити Україну» від якихось фашистів, америкосів, європейських геїв, підступного НАТО, якому з радістю продавав нафту та газ за вигідною ціною.

А ще від дідька лисого, який 8 «лєт дамбіл Бамбас». І від «неправильних батюшок», які проти війни і заважають московському людожеру примазуватись до лику святих та іменем Господа виправдовувати свій страх позбутися влади, вкрадених мільярдів доларів, і що доведеться відповідати за свої щохвилинні злочини проти людяності…

Іде орда, яка все знищує на своєму шляху. Іде страшний хижак-мутант, котрий запрограмований на руйнацію, грабунок, насильство та знищення цілого народу та всієї цивілізації. Бо він не може навчитися існувати по-людськи. Сунуть полчища сарани, у якої замість мізків ненаситний шлунок. Іде кат, який робить свою страшну роботу без суду і слідства. І позбавляє життя лише за те, що ти українець і хочеш щасливо жити на своїй землі. Лише за те, що хочеш бути кращим за дикого ординця, який живе лише з того, що награбував, зняв з убитого, вирвав з рук голодної дитини.

І воно знову хоче загнати нас в ярмо. Хоче виморити нас голодом і холодом. Уже тисячу днів з часу безпричинного повномасштабного вторгнення це заблукале в часі жорстоке іго намагається вирвати у нас українське серце. І робить це підло, жорстоко, антигуманно.

Його сутність ось тут, на Алеї слави Сабарівського кладовища у Він­ниці, де переважно знаходять останній притулок справжні Герої нації, що хоче бути незалежною. На цій території Гідності лежать кращі з кращих синів та дочок України.

Хоча вони були звичайними доброзичливими подолянами. Любили, мріяли, працювали, виховували дітей. Ось Богдан, який дотепно жартував і доводив до сміху усіх своїх друзів. Ось Коля, який збирався піднятися на Говерлу зі своєю коханою, а поряд — Василь, який так і не побачив свого синочка-первістка...

А це — Сергій. Красень, душа компанії. Закінчив медучилище, інститут фізичної культури. Став реабілітологом. Поїхав на роботу до Польщі, побачив, як живуть люди. Заробив трохи грошей і повернувся у Вінницю, щоб створити успішний бізнес та працювати на свою країну... Він жодного дня не вагався, коли отримав повістку. Місяць полігонів — і Сергій Степанюк уже на Покровському напрямку рятує «трьохсотих» побратимів.

А невдовзі й сам отримав серйозне поранення. Але дорогою до шпиталю їх евакуаційна автівка з великим червоним хрестом на даху стала ціллю для ворожого снаряда. Ніхто не вижив. Як двоє сиріт стоять над його могилою батько Руслан та мама Алла. Скільки сліз вони уже пролили за 41-річним сином — знає лише Всевишній.

А тим часом на Алею слави знову заїжджає ритуальний автобус. Велике горе у ще одній вінницькій родині. (Вже й порахувати важко, скільки їх усіх). Привезли хоронити Івана Васильовича Любченка. Військовому було 54 роки. Хіба ж він мріяв про холодні окопи замість того, щоб бавити внуків?

Хіба кожен із цих гідних людей під синьо-жовтими прапорами на кладовищах Поділля збирався заподіяти якусь шкоду чужій країні? Вони захищали справедливий вибір європейської України і свої родини від геноциду, який влаштували російські терористи.

Тут майже щодня лунають траурні салюти. А скільки вже таких свіжих могил у інших містах та селах Вінниччини, Хмельниччини та всієї країни?

Ось така ціна «благородної визвольної місії русского міра», яку уже тисячу днів спостерігають і своєю бездіяльністю виправдовують міжнародні безпекові структури. Чому гарантії наших західних партнерів виявились, по великому рахунку, віртуальними? Чому їх підбадьорювання українців до відсічі окупантам, збереження суверенітету та повернення окупованих територій наразі стало схожим на якусь вишукану пастку: «Дамо допомогу, не дамо, доженемо і ще раз дамо?»

Здається, що так лише поводиться з собакою недобросовісний господар, а не партнери по боротьбі проти божевільної терористичної країни з її манікальною претензією на світове лідерство. І якщо Україна такою дорогою ціною стримує окупанта і вгамовує його імперські амбіції, чому в найвідповідальніший момент у партнерів «закінчуються снаряди та ракети»? Чому вони вагаються із дозволом бити вглиб Росії своєю зброєю?

І це в той час, коли кремлівських міжнародних терористів уже відкрито підтримують і зброєю, і військами такі ж мілітарні диктаторські режими. І коли іранські дрони та північнокорейські ракети вже давно беруть участь у геноциді українців, знищуючи критичну інфраструктуру країни.

Коли верстався номер газети, стало відомо, що нарешті США, Англія та Франція дозволили ЗСУ атакувати своїми дальнобійними ракетами військові об’єк­ти на території Росії. Дуже хочеться сподіватися, що, крім самого дозволу, Україна отримає ще й такі ракети у співвідносних кількостях. Щоби хоча б місяць позапускати їх на ворожу територію по 120 штук щодня. Може, тоді збоченим садистам трохи розвидниться в мізках, на тему: «Хто ж викликав лихо?»

Тим часом син обраного президента США Трамп-молодший вже назвав оточення Байдена ідіотами через дозвіл застосовувати по Росії далекобійні ракети. Мовляв, це спровокує Третю світову. І обернеться новими смертями. Перепрошую, а хіба залучення північнокорейського військового контингенту до окупації України — це ще не вона? А хіба щоденні смерті українських дітей, стариків, жінок та чоловіків і знищення незалежної країни не рахуються у цій геополітичній формулі?

А щоб рахувалися, мусимо в чотири зміни, 25 годин на добу виготовляти власну зброю та боєприпаси. І без церемоній. Аж до ядерної, яку у нас шахрайським шляхом забрали.

Анатолій ЖУЧИНСЬКИЙ