– І нехай мене у дитсадочку якось назвали «бабусею», то й що… Виправила співрозмовника, що я не бабуся, а мама. Це все умовності, бо ж у житті всякого буває: хтось рано стає бабусею, а хтось у зрілому віці вперше стає батьком чи мамою, — відверто розповідає про досвід свого материнства пані Людмила.
– А коли народилася донька, ви були ще дуже юною? Це була очікувана дитина?
– Мені було 20, як на світ з’явилася наша Катруся. На останньому місяці вагітності я ще захищалася у Ладижинському коледжі. Донька була дуже для нас усіх бажаною, бо перша дитина, перша онука. Якраз у 1994 році повернулися з Півночі мої батьки і допомагали мені няньчитися з донею. Я ж продовжила навчання, поїхала у Львів, в університеті Франка вчилася на журналіста.
– Доньку виховували методом спроб і помилок?
– Не скажу, що ми її якось по-особливому виховували, просто любили. Жодного разу її не вдарила. Катруся була дуже слухняною дитиною, як я в дитинстві. Не було у нас капризів, не клянчила іграшок. Єдиний був випадок, як доньці довелося вирвати зубчика, я їй все що завгодно обіцяла, аби вона погодилася. Катя попросила «хвату» і «каляску з капушончиком». То я зі своєї фати пошила їй на новорічне свято платтячко. А «калясочку» своїй доньці ще заборгувала, але у мене буде можливість реабілітуватися.
– А важко було відпустити доньку від себе, коли вона вирішила навчатися далеко від дому?
– Мені батьки завжди довіряли, з 8-го класу відпускали за сотні кілометрів до родичів чи подорожувати. І я так намагаюся вчиняти щодо своїх дітей. Ми поїхали з донькою у Львів вступати, винайняли їй квартиру і залишили…
– Катя вивчилася на журналіста. Це ви обирали для доньки вуз і професію?
– Вона виросла у журналістському середовищі, ходила до мене на роботу, і моя робота була у нас вдома. Я як мама до останнього її відмовляла, бо це дуже невдячна праця. Але Катя наполягла на своєму. Та й не лише вона, ще двоє її однокласниць також обрали журналістику.
– А Андрійко народився, щоб заповнити порожнечу, яка, можливо, з’явилася після від’їзду Каті?
– Ні! Порожнечі у мене ніколи не було, бо у мене робота така, а тоді ще й вибори були. Андрійко з’явився на світ, бо так мало бути. Усі думали, що у мене алергія, але потім з’ясувалося: я вагітна.
Чесно скажу, ми приймали рішення, що робити далі, бо думки різні були. Я розгубилася і запанікувала, тому вирішальне слово за чоловіком було. А він з Катрусею були лише «за!»
Слава Богу, все пройшло нормально, ми навіть народжували усі разом.
– А як ви себе почували, як ходили вагітною з сином?
– На 22-му тижні вагітності була на Буковелі, а за місяць до пологів ще хлюпалася у морі. Я свій ритм життя аж ніяк не змінювала. А вже як народився Андрійко, обмежувала себе у професійній діяльності, десь півроку сиділа вдома. Коли малому було 7 місяців, почалися позачергові вибори, і ми вже знайшли нянечку синові, а я пішла працювати.
– А з ким було легше няньчитися — з Катрусею у 20 років чи зараз із Андрійком?
– З донькою тоді важче було. Ще ж ні памперсів, ні пральної машинки-автомата. Підгузники тоді тільки з’являлися у магазинах, але вони були дуже дорогі. Я отримувала на дитину 5 крб., а памперси коштували 1,5 крб., дитячі суміші взагалі 17… Катруся у нас виросла на штучному вигодовуванні, а от Андрійка я вже сама до 2 років годувала, хоч паралельно працювала. Пам’ятаю, якась конференція, а у мене піджак увесь в молоці, — зніяковіла, але що було робити…
– А вже будуєте якісь стратегічні плани щодо майбутнього Андрійка, можливо, готуєте його до спорту чи музики, чи наймаєте репетиторів з англійської?
– Не можна завантажувати дитину, вона повинна сама хотіти вчитися. Головне, щоб діти не боялися робити помилки і не шукали легший шлях у житті.
Не прихильник того, щоб записати дитину у всі можливі гуртки і тішитися, яка я правильна мама. Ми з Андрійком разом вчимося співати, хоч з моїм голосом це не найкраще виходить, але йому подобається. Дуже любить «Ніч яка місячна», «При долині кущ калини», «Несе Галя воду», не засне, поки не заспіваю, а він підспівує. Таланти у дитині розкриються, якщо вона буде рости у любові.
– Відчуваєте у собі зміни після народження Андрійка?
– З появою сина закінчився мій максималізм. Я стала менш категоричною, більше намагаюся пробачати людям. Бо як з дитиною — тут посварилася, а далі обіймаєш і цілуєш. Нам усім потрібно вчитися цьому, аби не тримати ненависть один на одного і не ускладнювати життя.
– Дехто переконаний, що народжувати після 40 — це прерогатива успішних жінок, які вже зробили свою кар’єру і можуть вдосталь насолодитися материнством, ви погоджуєтесь?
– Ближче до 40 років людина вже починає розуміти, що не кар’єра у житті головне і не кількість «шмоток» у шафі, а сім’я і діти.
– А якої подяки чекаєте від дітей?
– Якої подяки? Ми ж не живемо заради дітей. У нас своє життя, у них – своє. Я поважаю будь-який вибір доньки. І хоч мені як мамі було б зручно, аби вона повернулася в Ладижин, але я підтримала її вибір залишитися працювати у Львові, а додому вона приїжджає на свята.
Діти не наша власність, потрібно навчитися їх відпускати.
