У П’ятківській загальноосвітній школі за підтримки МХП обладнано навчальний простір

Страшна війна увійшла горем у наше життя. Тепер кожне село і місто України має свої місця скорботи — Алеї слави тих, хто віддав своє життя за Україну. Як і кожна школа країни — своїх випускників-ангелів. Колишніх учнів, які пішли на фронт зупиняти навалу рашизму і повернулись додому «на щиті». У П’ятківській школі, що на Бершадщині, їх де­в’ять, і в пам’ять про них тут відкрили куточок пам’яті.

Вся школа, педколектив, керівники громади, представники МХП, які допомагали здійснити цей проєкт, вшановували Героїв, поклали квіти… А поряд із портретами найдорожчих сиділи їхні батьки, дружини, наречені і діти… Німий біль у їхніх очах був красномовнішим усяких слів.

Бо саме в цей храм науки вони вели за руки увіковічених нині в портретах своїх діток у перший клас, скільки їх було — перших і останніх дзвоників? А далі випускні мрії про майбутнє і щасливе життя у мирній незалежній Україні. Тоді щастям світились їхні очі і надіями на майбутнє серця. У цій школі вирувало життя їхніх дітей. А тепер рідні героїв прийшли на вшанування пам’яті їхніх полеглих за Україну синів та чоловіків, батьків.

Хіба думали вчителі, які сіяли в їхніх душах розумне, добре і вічне, що ось так сьогодні розповідатимуть за кожного учня, бо ж навчали їх усіх, як про ангелів?

Це вшанування не могло залишити байдужим жодного — промовляли і плакали вчителі та учні, гості та батьки…

Хто міг уявити, що ось тут цілуватимуть їхні портрети і ставатимуть на коліна перед ними? А хлопці вже із Вічності немовби промовляли устами потомків: «Я любив вас усіх, та найбільше любив Україну…». Бо майже всі із цих випускників школи мальовничого села П’ятківка, що заховалось між Бершадчиною та Чечельниччиною, пішли боронити Україну добровольцями.

Серед запрошених батьків загиблих учнів цієї школи була мама Олександра Зінкевича Надія. А поряд з нею його молода дружина із сином… Вже вдова.

«У перші дні війни мій син Олександр Зінкевич пішов добровольцем захищати Україну. Загинув під Макіївкою, на Сва­тівському напрямку. Боронив Україну до того фатального дзвінка — його більше немає… А далі сльози і вічний смуток. Він до війни працював на птахофабриці, згодом в лісі, в поліції у Києві, але коли розпочалась повномасштабна війна — одразу на фронт…» — ковтаючи сльози, розповідала мама.

«Мій Олександр був стовідсотковим чоловіком. І я була за ним як за кам’яною стіною. Він нікого не ображав, усіх любив, для нас хотів і робив усе найкраще, оберігав як міг», — додає молода дружина-вдова.

Його син Микитка вчиться у тій же школі і у тому ж класі, де навчався його татко. І вчителі у них ті ж самі, і класний керівник Галина Петрівна Дехтяр. Все те саме… Тільки татко вже на небі оберігає їх. І тепер щоденно посмішкою буде зустрічати сина з портрета у школі в тому куточку пам’яті.

Микитка каже, що назавжди запам’ятав татка добрим і хоробрим. І завжди знатиме та потомкам переповідатиме, що його татко справжній Герой.

Найсокровенніше бажання родини Олександра — щоб настала перемога.

Батьки та рідні підходили до портретів і обнімали та цілували увіковічених синочків. Один кращий іншого… але у відповідь — посмішки вже із Вічності.

Сльози говорили за батьків…

Спогадами про кожного випускника, увіковіченого в цьому куточку, поділились вчителі та директор П’ятківської загальноосвітньої середньої школи Володимир Арсенійович Багнюк:

— Із 1980 року я вчу в цій школі дітей, тому кожен із учнів, а сьогодні більше 90 наших односельчан боронять Україну на різних полях бою, був моїм, нашим з педагогами учнем. І особливо боляче, коли вони повертаються ось так, «на щиті», як ось ці Герої.

Серед цих 9-ти полеглих — всі мої учні. Я кожного з них учив. Навіть є їх батьки, яких я учив.

У Михайла Березняка я був класним керівником.

Як боляче, що цей добрий, чуйний, вихований, але й безстрашний учень уже не з нами…

Олександр Зінкевич — хороша і віддана людина. Зараз його син навчається у нашій школі.

Сергій Колісник — єдиний син у батьків. Василь Зваричевський — не лише мій учень, але й сусід. Сергій Абросімов — людина великого серця, чесний, відданий.

Днями ми прощались із Василем Шереметою. Найменший син родини. Добрий… Важка доля із самого дитинства була у Івана Колісецького. Так хотілось бачити його щасливим у майбутньому. Але завадила війна. Прекрасним учнем був і Олександр Хайсудінов. Сергій Гадійчук, випускник нашої школи, залишив по собі два сини…»

Як же хочеться, щоб ці розповіді директора та їхніх учителів звучали як про живих, які працюють на благо України, під мирним небом.

Голова Бершадської громади Віталій Драган повідомив:

«На жаль, у громаді на сьогодні є 128 героїв, які повернулись “на щиті». І ми пам’ятаємо кожного та вшановуємо їхню пам’ять. і село П’ятківка в цьому списку скорботи після Бершаді, Флорино та Війтівки… І ось сьогодні ми вшанували па­м’ять п’ятківчан, які загинули, щоб жили ми. Тому облаштовуємо ось такі куточки пам’яті. Ніколи не забудемо про наших Героїв. Вони ціною свого життя захищали Україну».

Підтримка ветеранів, членів їхніх родин та вшанування пам’я­ті загиблих Героїв є ключовим у роботі МХП, яка має свої потужності на Вінниччині. У компанії діє програма «МХП Поруч». Це індивідуальний супровід та комплексна підтримка військових, ветеранів, їхніх родин та тих, хто чекає близьких з війни. Компанія постійно долучається до громадських ініціатив.

«Такі куточки дуже необхідні. Це спосіб зберегти пам’ять про тих, хто пожертвував собою заради свободи та майбутнього своєї країни. Ці місця дають змогу віддати належну шану подвигу Героїв. Вони несуть в собі і виховну функцію. Молодь, бачачи приклади мужності та відданості своїй державі, формується як свідоме, патріотичне покоління. Це особливо важливо у воєнний час, коли потрібні моральна сила і єдність», — зазначає Олексій Суховітрук, регіональний директор Південного регіону Вінницького Хабу МХП.

Тетяна КВАСЮК