Євген вдруге повернувся на фронт, бо перенести тилову  гниль не зміг

Перед передовою зробив тату «воля або смерть». По них і впізнали героя, що віддав життя за те, щоб жили ми.

– Мій син Євген Красицький у перші дні війни пішов на фронт добровольцем.

Його дружина із донькою у цей час виїхали до Німеччини, як багато хто.

Від отриманих поранень син у минулому році звільнився із військової служби і спробував знову розпочати мирне життя, — розповідає його мати Надія Красицька, — але чим більше він вникав у нашу тилову реальність, тим більше його серце розривалось.

Як так? Там хлопці в таких нестерпних умовах боронять кожного з нас, а тут качки-ухилянти роз’їжджають на дорогих іномарках. Кафе і ресторани гудять. П’янки, гулянки.

Багато однокласників поробили собі інвалідність.

– Мамо, ну як же витримати ось це все, що так прогнило?! Та ця корупція доб’є нашу країну.

Якщо вони, чоловіки України, не підуть туди, на передову, зупиняти цю навалу, то ця погань завтра буде тут. І вбиватимуть та гвалтуватимуть їхніх дружин, матерів, дітей…

Він цього стерпіти не зміг. І через пів року такого «мирного» життя пішов і знову підписав контракт.

У мене друга група інвалідності, він і по догляду за мною міг мати бронь. Так як зробили багато його ровесників.

У цей час його за кордон кликала дружина. Вона йому заявила, що непогано облаштувалась в Німеччині, тому до України біль­ше ні­коли не повернеться. А син сказав, що з України нікуди не поїде.

І тоді його обі­звали зрадником — мовляв, зрадив сім’ю. Боляче це було йому. Всюди душевні рани. І за що — за патріотизм, мужність, готовність захищати нас усіх…

І тоді він на двох руках зробив татуювання «Воля або смерть». Разом із тризубом, гербом України. І попросився не просто на тилову службу, бо його спочатку туди відправляли, а на фронт.

Він мене оберігав і тому мало розповідав, де служить і що з ним. Це вже тепер я знаю, що він служив у Донецькій області.

Я ще найбільше боялась за ці татуювання, бо, не дай Боже, Євген потрапив би у полон — його б там точно за ці «бандерівські» тату закатували б.

Але тепер са­ме через ці тату мого єдиного синочка і захисника, героя України, впізнали.

Бо він із побратимами зго­рів заживо, ко­ли у авто, на якому вони виконували завдання, потрапив ворожий скид.

Євгена Красицького хоронитимуть у четвер, 12 грудня. Його вже доставили до Вінниці.

І його мати Надія Красицька, яка вже десятки років є нашою читачкою, прийшла із цією сумною звісткою до редакції.

– Бо ви мені як рідні, читачі, як велика родина. Я ж тепер в цьому світі зосталась одна як перст…

Життя втратило сенс. Як далі жити — не знаю, — ділиться мати Надія.

– Син обіцяв після Нового року хатину якусь підшукати під Вінницею. Бо я все життя пропрацювала на державній службі, а живу в гуртожитку. Хоча стояла першою на черзі на квартиру. Але наш керівник тричі одружувався. І щоразу державні квартири залишав попереднім дружинам, а за кошт держави отримував нові.

Син завжди казав, що в образу мене не дасть нікому. Але був справжнім і від усяких недобросовісних вчинків людей закипав.

…Чи відчувала я щось погане, ко­ли він горів у тій машині з двома побратимами? Сни мені пога­ні снились. Тепер розумію, що віщі.

Застілля снилось у кафе «Плеяда». Поминки. Там ми і будемо робити їх за моїм Женечкою.

Ось кілька тижнів тому «на щиті» додому повернувся син моєї кращої подруги. Я все хвилювалась — як вона, бідна, це переживе. А ось і я стала матір’ю загиблого воїна. Ще одного ангела до небесного війська відправляє Вінниця.

І так кожне місто, село. Чорні лебеді все летять і морально вбивають трагічними звістками родини українських воїнів, що стали на захист своєї країни.

Я ось все думаю: якщо справжніх так косять там, на фронті, а в тилу «косять» від служби мільйони чоловіків, то хто захистить тепер ту Україну?

Мого сина вже не стало, щоденно не стає інших героїв…

А ухилянти замінити їх не поспішають…

То що буде далі?

Тетяна Редько