Шлях до створення Зіньківської громади на Хмельниччині був дуже непростим. За задумом високопосадовців, і Зіньків, і довколишні села повинні були б увійти до складу Віньковецької об’єднаної громади, що мала утворитися взамін колишнього Віньковецького району.

Але зіньківчани своє майбутнє бачили інакше. І, здолавши чималі бюрократичні перешкоди, склавши своєрідний екзамен на міцність і терплячість, Зіньківська громада посіла своє місце серед 60 територіальних громад Хмельниччини.

– Зіньківська громада — це п’ять сіл, трохи більше п’яти тисяч жителів. І якщо у Зінькові, до прикладу, понад 1680 мешканців, то у Черкасівці немає й восьми десятків. Але все одно люди прагнули самостійної громади, бачили в цьому свої переваги. Не хотіли, щоб село з багатою історією, традиціями ховалося в тіні інших, — розповідає голова громади Анатолій Кедись.

— І хоч у більш потужних громад, зрозуміло, й ширші можливості, проте згуртованість і небайдужість наших людей допомагає, як кажуть, навіть неможливе робити можливим.

За словами Анатолія Кедися, їхня невилика громада спільними зусиллями волонтерів, жителів села, підприємців від­правила на фронт 51 автомобіль. А ще — кілометри маскувальних сіток, які плетуть волонтери, тонни продуктів від населення, запчастини до автомобілів, дрони та багато іншого. Із початку повномасштабної війни у Зінькові створили благодійний фонд для допомоги військовим, об’єднали свої зусилля громадські організації — аби їхні односельці відчували підтримку земляків у найгарячіших точках війни. Серед зіньківчан, які стали на захист української землі, і син Анатолія Кедися. З ним мав можливість зустрічатися батько, коли особисто супроводжував вантажі на схід, зокрема й на Харківщину.

– Воїни з великою радістю сприймають кожен, навіть найменший «привіт» від рідних, близьких, від тих, хто молиться і переживає за них.

І зараз зіньківчани готують до Різдвяних свят чергові подарунки — для захисників. Із теплом та вдячністю.

Чорне золото Зінькова

Мабуть, кожна громада має свою родзинку, та у Зінькові їх чимало. І знають село не лише тому, що це рідний край відомих журналістів Алли Мазур, Олександра Загороднього, що тут знімали фільм «Сотворення любові» за автобіографічною повістю Якова Тіхмана, який володіє пивзаводом у Кишиневі. Особливе місце тут відводять… ковбасі, яка прославила Зіньків чи не на весь світ.

– Наша чорна ковбаса «від­крила» не одні високі двері, підкорила світ і стала брендом Зінькова, — кажуть жителі села.

Майже чотириста років чи не в кожній хаті за рецептами предків виготовляють неймовірно смачну ковбасу, яка завойовує найвибагливіших гурманів. Недаремно Зіньківську ковбасу внесено до першої української енциклопедії «Гастроспадщина України», та визнано нематеріальною спадщиною.

Уздовж центральної дороги села чи не біля кожної оселі можна побачити вивіски про те, що тут продають домашню ковбасу та хліб. І недаремно кажуть, що лише зіньківським господиням відомі найдавніші секрети. Щоб приготувати ковбасу, беруть найкраще м’ясо, ретельно очищене від плівки. Його нарізають невеличкими шматками, додають для соковитості дрібно нарізане сало. Не шкодують часнику, додають рецептурою сіль, коріандр, перець, змелений власноруч. Все натуральне, без будь-яких хімічних добавок. У давні часи для наповнювання ковбасниці використовували коров’ячий ріг, а тепер, звісно, на допомогу прийшли технології. Проте, як і в давнину, дрова лише з вишні, черешні чи граба.

Процес коптіння триває 4-5 годин, під час якого ковбасу тричі змащують свинячою кров’ю. А потім вона «відпочиває» на соломі, вбираючи її аромат. Та хоч як би намагалися передати словами смак, — ні, не вдасться, її треба скуштувати. І переконатися, що він насправді особливий. І майже 5-кілограмовий житньо-пшеничний буханець, який випікають без дріжджів, на заквасці, що не черствіє маже сім днів — це також незабутній аромат гостинного Зінькова.

Оберіг предків

Та унікальність древнього села, історія якою сягає в ХV століття, не лише в кулінарній царині. Зіньківську сорочку, що має свій особливий крій, свої кольори й орнамент, не сплутаєш із жодною іншою. І тому, що цей скарб відродився, багато в чому треба завдячувати сестрам Галині Бернацькій та Валентині Когут. Вони — учителі місцевої школи, надзвичайно залюблені в своє село та його традиції — створили клуб «Хранителі історії Зінькова», популяризують перлини краю. І тепер зіньківську сорочку, до речі, планують внести до національного переліку нематеріальної культурної спадщини.

– Ми маємо зробити все, щоб традиції народного мистецтва були відроджені та збережені для майбутнього, — каже Галина Бернацька. — Зіньківська сорочка особлива за кроєм (рукави пишні, горловина вузька) та її унікальність у розташуванні орнаментів. Квіти вишиті і на передній частині сорочки, і на задній. Якщо розкласти і подивитися згори, це як замкнене коло — той самий оберіг.

У зіньківської сорочки — це сині квіти, а вже в Адамівці, колишній частині Зінькова, — синьо-зелені кольори. Старші жінки, щоправда, вишивали такий же орнамент чорними нитками, і такі сорочки гармонували зі спідницями будь-якого кольору.

А нещодавно зіньківчанка Тетяна Касіянова здобула ІІ місце у Міжнародному конкурсі молодих дизайнерів. Серед 82 робіт авторів із різних країн Тетянина — була дуже помітною.

– У своїй роботі я інтегрувала зіньківську вишиванку в сучасний одяг. Я справді черпаю натхнення рідного Подільського краю, — каже вона. — Впевнена, народне мистецтво мого краю можна зробити всесвітньовідомим.

У Зінькові — «Мюнхенське»

Проте не лише виняткова культурна спадщина дісталася нащадкам. У Зінькові збереглася будівля броварні початку ХІХ століття. І традиції пивоваріння теж не загубилися з тих далеких часів.

Пивоварний завод був заснований у 1888 році чехом Вацлавом Девіщиком. Саме тут, у Зінькові, віднайшли джерела унікальної за властивостями води і підприємливий Вацлав започаткував виробництво пива «Мюнхенське» та багатьох інших сортів, яке доставляли у найбільші міста російської імперії.

Завдяки плідній роботі Вацлава Девіщика, тут було збудовано просторі підвали, встановлено нове обладнання, були запрошені найкращі пивовари з Австро-Угорщини та Чехії. Чудові властивості місцевої води, майстерність пивоварів сприяли створенню високої марки продукції заводу Девіщика. Зіньківське пиво отримувало найвищі нагороди на престижних конкурсах.

У наш час зіньківські пивовари відновили виробництво пивоваріння за класичною технологією. Особливістю продукції є те, що сировина для виробництва пива — ячмінний солод – виготовляється на власній токовій солодовні старим способом, із застосуванням майже 100-відсоткового ручного виробництва. А тому поціновувачі пива можуть бути впевнені в найвищій якості, натуральності та природному походженні продукції.

Дуби для кораблів і козацької церкви

На території громади збережено й унікальну па­м’ятку по­дільської дерев’яної сакральної архітектури — Свято-Михайлівську церкву, збудовану в 1769 році з дубових зрубів, без жодного цвяха.

Церкву називають козацькою, бо, за легендою, тут під час бою загинуло багато козаків. Побратими поховали їх, висипали курган і на ньому звели церкву. Кажуть, будували її з міцних дубів, які росли неподалік. Дерева навіть відправляли для будівництва кораблів у часи Петра І. Прислужилися своєю міцністю дуби і цій козацькій церкві.

У радянські часи у храмі був зерносклад. Але в 2000-их роках храм реставрували. Його повністю розібрали, пронумерувавши кожну дошку. Пошкоджені частини замінили на нові, що повністю відповідають початковому вигляду. Три куполи покрили гонтом, надавши первісного вигляду.

Вже під час реставрації із місцевих «корабельних» дубів, яких залишилося дуже мало, виготовили й іконостас. Дошки возили аж до Греції, де його створили золоті руки майстрів. Маленьке приміщення храму дихає історією, і є ще одним ланцюжком, що поєднує минуле і сучасне Зінькова.

Світлана Шандебура
із Зінькова