Чи навпаки — ятрить душу, а зізнатись нікому не можете. Тому пишіть нам про неймовірні історії, які трапились із вами чи вашими рідними, знайомими. Конфіденційність гарантуємо. Цю тепер постійну рубрику «33-го» розпочинаємо із цієї розповіді.

«Я вас дуже прошу, напишіть про мого друга і побратима, бо він зараз один із наших геніальних командирів нового покоління. Ось побачите, прийде час — про нього ще фільми зніматимуть.

Брат його мами Віри був офіцером, став генералом. Та ще і стає заступником міністра оборони. Тому коли Льоня закінчував школу, його мама з братом за нього вирішили його долю. Має Льоня вступати до військового училища. Бо там у дядька є блат. Батько був на заробітках у Росії. Тоді багато хто із Поділля їхав туди. Тому він мало втручався у процес виховання Льоні.

А хлопець ріс зірвиголовою. Але авторитет дядька та робота мами в універмазі, де були суцільні де­фіцити, у одному із райцентрів Хмельниччини, допомагала загладжувати «хуліганку» місцевого мажора. Ото й вирішили віддати Льоню у казарму, щоб військове училище «вставило йому клепку».

Вставило чи не вставило — не уточнювалось. Але коли після закінчення військового вузу прослужив у гарнізоні кілька років за невелику зарплату та побачив у всій красі там весь пережиток «совка», то вже сам звернувся до дядька допомогти вернути його «на гражданку». А дядько наче цього чекав. Бо син його рідний не виправдав надії, тому дядько довірив племіннику маршрути у Києві, на який пустив власні маршрутки.

Такі тіньові підробітки мали самі чи в долі чи не всі українські керівники владних структур. В обов’язки Льоні входило набирати на ці маршрутки з провінційних районів водіїв, так, щоб економити на зарплаті, слідкувати за технічним станом машин, збирати зароблену на перевезеннях виручку. На одну із таких маршруток сів і сам Льоня. Бо закінчив віськове училище автомобільних військ…

Так і крутився. І ще підтримував та наставляв сина генерала, свого двоюрідного брата. Разом канікули проводили у бабусі. Були як рідні, бо більше не мали братів та сестер. Льоня ще встиг одружитись та взяти брата Вадима кумом на хрестинах своєї донечки.

Але невдовзі ще молодий дядько генерал дізнався про страшний діагноз — у нього невиліковна онкологія… Так і згорів невдовзі.

Льоня здогадувався, чому дядько так різко подався. Бо з часу, коли дізнався, що його рідний син підсів на «кокс», став миттєво згасати. Скільки він ще потратив часу, нервів і коштів, щоб врятувати рідного сина від наркотичної залежності, чимало вітчизняних та закордонних клінік перепробував... Але результату так і не досяг.

Дружина дядька, до речі, також генеральська донька, яку дядько привіз ще за СРСР з Росії до Києва, виявилась ще тією аферисткою. Вмить після смерті чоловіка обчистила всі сейфи, рахунки, спродала все майно. Навіть важкохворій матері генерала нічого не залишила. Хоча чоловік заповідав це зробити, як і племіннику допомогти, бо ж ту левову частку статків заробив родині і він. Але вдова «кинула» усіх. Забрала сина і змилась до Росії, навіть адреси не залишила.

Зрозуміло, що і бізнес дядька «колеги» невдовзі віджали, ті «золоті» київські маршрути. Льоня на той час вже одружився. Встиг у дядька заробити на квартиру, але у Хмельницькому. І тут війна… Льоню відрядили, як водія автобуса, рятувати жителів Київщини. Аж тут дзвінок. Телефонував той самий брат Вадим, який виїхав з матір’ю до РФ.

Аж дивно було, бо ж стільки років не відзивався. Ну, подумалось, може, вибачиться за ту війну, ті лихоліття, хоче запитати про родину?

Вадим спочатку попросив Льоню увімкнути відео на телефоні. І на екрані появився самовпевнений нарік, який зловісно сміявся у трубку, мабуть, був під черговим кайфом, який кричав:

«Ждіте, ми прідьом! Я буду рєзать на кускі тебя, твоїх дєтєй. Буду смотреть, как текут рекі крові із вас, хохлов, і наслаждаться. Ми пустім по кругу твою дочку, потом жену. Дрожітє, хохли, ми вас всех унічтожім. Я, когда жил среді вас, мечтал каждий день об етом».

Побратим Руслан підкреслив, що Льоні від цих слів відняло мову. І додав, що і йому, коли це почув, бо і він знав добре того Вадима. Дружили, коли на літо приїздили до бабусь на Теофіпольщину. Бо Вадим був не лише дядьком, а хрещеним батьком його донечки, яку він погрожував різати на куски.

«Вірите, Льоня поклав трубку і просто заплакав. А потім увійшов до спальні, де спала донечка, ще не усвідомлюючи всіх жахів цієї війни. Дружина прикипіла до телевізора, де говорили про оточення Києва. Ще в селі жили його мама та батько.

«Хто стане на їхній захист від ось цього безумного родича-ката? А таких же повалить сюди мільйони!» — подумав Льоня. І тоді він прозрів. Згадав, що він не просто воїн, а кадровий офі­цер. Що не просто так його Бог спровадив до того військового училища. Що він здобув прекрасну професію воїна, захисника, яка так потрібна в час війни, коли необхідно стримати агресора.

«І він, разом зі мною, недовго думаючи, пішов до військкомату. Але там черги! Постояв день, два. І згадав, що у нього ж однокурсники є. І у ТЦК також. Поїхав до одного із райцентрів. І лише звідти його мобілізували.

Думаю, ви розумієте, що ми хотіли саме в «Азов». Щоб так безкомпромісно, як ці хлопці, воювати під лозунгом «Воля або смерть».

Бо після розмови із цим його братом-покидьком, а моїм «корешом» дитинства ми кожною клітинкою відчули, як нам треба дати їм відсіч.

Так Льоня став, вже усвідомлено, бойовим офіцером. І він уже командир батальйону, має звання майора. Каже, що лише тепер зрозумів, яка почесна і потрібна у нього професія.

Він з побратимами виконує надважливі завдання на фронті. Але має ще одне — з-під землі знайти цього «родственічка». І зарікся прикінчити його. Без знущань, як той грозився йому та його доньці, дружині. Але прикінчити. Бо такі паскудні тварини не мають права топтати цю землю. Скажених собак треба відстрілювати», — коротко закінчив розповідь про друга Руслан…

Вислухала
Тетяна РЕДЬКО