Тут Бога згадують одразу усі! – Роман Ковальський журналіст та доброволець ЗСУ куди пішов із редакції «33-го» сьогодні святкує День народження!

Тому ми хочемо віддати шану і подякувати за захист нашому колезі, а зараз нашому захиснику Роману Ковальському.

Подякуйте і Ви!

– Помив машину від болота, крові і поту і зараз будемо вечеряти варениками, – розповів Роман увечері перед святом.

Хто не знає відомого українського журналіста, заступника головного редактора «33-го» Романа Ковальського?

А ще сина секретаря Спілки письменників України і відомої поетеси Ніни Гнатюк? І розумієте, що «відмазатись» у Романа було тисяча способів. І тисяча одна причина … не підти добровольцем на фронт.

Але вже в перший день війни Роман прийшов у редакцію із рішенням – він воїн. Чого гріха таїти, були такі, хто туди з ним пішов – пофоткались, повипендрювались… і коли вже потрібно було підписувати контракт із ЗСУ – знайшли спосіб злиняти.

Роман же служить із першого дня війни і донині там, куди накаже Україна.

– До передової – ніс службу у рекрутинговому центрі 120-ї бригади.

Тому фальшування «непридатних» МСЕК і ВЛК побачив своїми очима.

Знаєш, коли я лише в Калинівці за один день переглянув 1200 справ і серед них так званих списаних «інвалідів», то був просто шокований.

Та там ті фальшовані інвалідності видно одразу. Блатні діагнози – як під копірку у дебелих хлопців. Зате інші, дядьки передпенсійного віку із букетами болячок, визнавались поспіхом здоровими. Куди їх мобілізовувати?

Перше, що почав вимагати, поговорити з керівниками цих МСЕК, але мені сказали, що ця тьотя вже звільнилась…

А чого не звільнитись із мішком доларів, як у відомої мсеківки з Хмельницького?

– Деталі до авто і все інше купуємо в переважній більшості за свій рахунок та пожертви. Збираємо і купуємо. І зціплюємо зуби від несправедливості – бо на бокпостах в тилу у поліції стоять такі новенькі авто та кугуари…

То чому в ЗСУ таких немає?

Як не парадоксально, але найбільше чого зараз не вистачає на фронті – це людей.

І я знаю кого дають сюди на передову – бачу… поряд з мотивованими героями такі…

Ось один вже третій раз втікає. Напозичався коштів у побратимів і ось знову втік… а перед цим, коли повернули, то навіть дружина допомагала – бо вже жив і переховувався у коханки.

Але це мені ніколи не затьмарить героїзму простих дядьків, як я їх називаю з піхоти. Вони титани цієї війни.

Це в основному воїни із сіл – я їх щоденно вожу на позиції на самий передок. А назад забираю іншу зміну. Робимо це вночі, щоб ворог не засік. Бо ж тут постійні обстріли – гатить все і літає, що тільки може!

Тому вже в машині бачиш, що ці піхотинці з окопів повертаються такі чорні як земля… але чітко знають, що треба тримати фронт. І тримають. Таким простим хлопцям воїнам – піхотинцям, які тримають Україну на своїх плечах величезна шана і повага!

Повірте, якби не вони…

– Ще я бачу тут велику кількість ждунів серед місцевих.

Моїм журналістським оком вони впізнаються одразу.

Мовчать, не вітаються, лише недружелюбно зиркають. Живуть вже третій рік у підвалах але нікуди не їдуть: підіймаються лише в квартири, які уціліли, як в музей… це пекло, а не життя…

Я розумію, що з міста яке 3 км від передової, виїхали основна маса населення.

Але тут зараз переважна більшість ждуни.

І це дуже боляче, що ти тут із побратимами борониш цю землю, а вони чекають коли ж ми загнемось.

Буває наш евакуаційний екіпаж викликають по 5 разів на день. Радію, коли вдається довезти хоча й важкопоранених, але живих.

Але є, на жаль, і жертви про які розповім може після перемоги.

Це особливий біль.

Коли знаєш, що побратим загинув, але навіть немає тіла. А його дружина, мати, діти вірять, що він живий… і досі чекають… будь проклята війна.

Який був перший шок? Напевно, коли почув цю активність сєпара Шалави у рідній Вінниці, назву його так. Бо навіть те прізвище вимовляти не хочу.

Він сьогодні арештований в СІЗО за антиукраїнську діяльність та шахрайство із присвоєнням коштів військових. А тоді він, видаючи себе за офігенного журналіста, називав воїнів мʼясом для утилізації. Я обурився із колегами, нашою редакцією «33-го».

І тоді він почав справжній цинічний срач і проти колег і проти мене. І інших воїнів. Як таке можливо?!

Яких образливих ярликів та прокльонів він лише не слав…

Як же так? Чому ця людина, що видавала себе за журналіста мочила не путіна, «рускій мір», а своїх?

Хто йому видав в час війни ліцензію, посвідчення?

Нарешті, коли «рускій мір» вже почав лізти через вуха, його затримали і зараз він у СІЗО.

Але скільки ж він душ отруїв за ці роки! Він же збирав мільйонні аудиторії. І люди радо слухали та підтримували, що, Україна «конченная страна», а військові, які займаються мобілізацією, набагато гірші путіна.

То всі хто його слухав чекаєте його?! Але тоді порівняєте їхні методи і наші! Завиєте! Але вороття не буде!

І ось таке гниття тилу так вражає. Особливо коли приїздять хлопці з фронту, які тут виносять таке, що вам і не снилось!

Тому, зізнаюсь чесно, ось тут на передовій мені морально легше. Бо тут однодумці і побратими.

І ще – я дуже вдячний нашій редакції «33-го» за десятки років спільної праці. І сподіваюсь після війни знову повернутись у журналістику.

Бо це так важливо – тривати інформаційний фронт.

Ворог це знає і на пропаганду виділяє мільярди – 600 млрд лише на цей рік, щоб брехали ці симонянші і соловйови, кисельови і мардори…масові кілери війни.

Тут, коли окупанти прориваються, рф одразу все буквально встеляє своїми газетами.

А вам важко підтримати тих, хто тримає проти них наш інформаційний фронт?

Тому хочу звернутись до кожного – підтримуйте українські ЗМІ! Їхня праця не менш важлива аніж воїнів. Реальні, незалежні, а не створені під політпроекти чи для відмивання коштів.

Знаю, що в колективі «33-го» працюють професіонали і віддані патріоти України.

Ми весь цей час редакцією виховували справжніх патріотів. І багато виховали! Бо тут, на передовій, мене всі впізнають по «33-му».

Я їх не знаю, а вони всі знають. Бо читали нас, росли патріотами і сьогодні на фронті захищають кожного з вас, а не стали ухилянтами.

І зараз тут в підземеллях та на дорогах фронту, коли читаю, які ексклюзиви подає моя рідна редакція, журналістські розслідування роблять колеги – серце наповнюється гордістю.

І я коли можу пишу правду, щоб знали якою ціною дається ваш відносно безпечний тил.

Вже третє своє день народження я зустрічаю в пікселі у ЗСУ.

Але найбільше моє бажання, як і кожного хто тут, щоб цей рік став переможним. Україна отримала справедливий мир.

Всі рідні повернулись додому і будували незалежну Україну. І хочу зустріти наступний День народження уже з ними в мирній Незалежній Україні.

Бо ця війна так порвала наші душі, наші родини і наше довоєнне життя…

Бережімо Україну і кожного з нас!

Спілкувалась
Тетяна Редько