І, на жаль, вже десятки тисяч тих, хто ніколи не побачить живих очей батька і не відчує його рук підтримки. А матері стали молодими вдовами. Як нестерпно важко нам усвідомлювати, що вже більше, аніж та, йде теперішня війна. А тепер уявіть, як їм – із маленькими незагартованими душами?

Сьогодні ми знайомимо вас із відвертостями тих, хто є дітьми війни та виховує їх. Це як зустріч на сторінках газети двох різних поколінь війни…

Світлана Козубська, дитина війни, вінничанка:

– Перші дні тієї війни у Вінниці запам’ятались тим, що наші солдатики відступали і увійшли до Центрального парку, де ми жили поряд. А там, де зараз планетарій, впав німецький снаряд, і троє воїнів загинули. Мій дідусь поховав їх. Доглядали ми ті могилки. Але потім, після реконструкцій парку, вони зникли. Жаль, там же чиїсь діти… Ще пам’ятаю, як під час окупації до нас приходив німець. Приносив дітям шоколад і булочки, бо поблизу була їхня пекарня. Плакав і кляв Гітлера і Сталіна за війну. Казав, що це вони її розв’язали, а в нього в Німеччині четверо дітей. А він змушений тут воювати… Потім пам’ятаю, як хоронили вбитих німців, там, де зараз у парку берези, біля пам’ятника «афганцям». Вже після війни — полонених німців, які багато що будували у Вінниці. Поряд з нами – театри, туалет у парку. Худющі всі були… Дід мій давав їм картоплю, і вони пекли її на вогні. Бо ж всі люди… Серце болить за те, що знову розв’язали війну. Хто б міг подумати, що будемо воювати із братами, з якими в окопах разом наші батьки та діди здобували перемогу?! Знову ці кля­ті диктатори, що хочуть керувати сві­том… Все повторюється. Хо­чу всім побажати миру і ні­коли не забувати ті лихоліття. Треба берегти мир. А ми – не змогли. І в то­му наша най­більша біда…

Анатолій Кутузов – дитина війни, чорнобилець, полковник у від­ставці:

– …І вінничанин. До пенсії працював начальником Він­ницького ДАІ, довелось не ли­ше війну побачити, але й Чорнобиль. Був комендантом 30-кілометрової зони 2 місяці. Війна мене застала в Рязанській області, в с. Горлово. Мені було 7 років. Перше, що пам’ятаю – як бомбили нашу залізничну станцію. Ми жили поряд. Вокзал був за 100 метрів. Налетіли літаки із хрестами і стали скидати бомби. Мене відкинуло вибуховою хвилею, травмувало. Я жив в Росії, тому окупацію ми бачили менше місяця. Каральні загони до нас не заходили. Бачив, як німці стріляли гусей. У нас у будинку жив комендант, бо мали великий дім. Одного разу він захворів, то його приходила провідувати вся німецька верхівка. Шкіряні плащі, форма із хрестами – все запам’яталось. І навіть те, як комендант мене гладив по голові. Пам’ятаю, як раділи перемозі. На фронті були мій батько та дядько. Повернулись пораненими. Тому дуже хвилююсь, що на Сході знову війна, хочу миру і дружби між народами. Серце болить за діток війни, своїх дітей та онуків. У самого сини офіцери. Хочу побажати усім миру, і нехай закінчиться ця війна.

Переселенка з Донбасу Ольга (з метою безпеки прізвище просила не вказувати), проживає у Вінниці:

– Моя 5-річна донька Аліса знає, що вона біженка. Бо переселенці – це ті, хто міг взяти з собою необхідні речі. А ми втікали світ за очі з одним рюкзачком, коли почали бомбити місто.

З тих пір – де ми будемо завтра – не знаємо. І це в той час, коли в центрі Донецька у нас умебльована та з євроремонтом шикарна квартира. Дідусь і бабуся Аліси досі живуть там, в окупації. Хочуть в Україну. Але там все – тут нічого. Бо навіть ми, працюючі, поміняли три найманих квартири у Вінниці й інших містах, куди посилали на роботу нашого папу-айтішника.

Ми вже 4-й рік поневіряємось у розбитих, допотопних однокімнатках. На інші грошей не вистачає. І так росте наша єдина донечка. Прошу не називати мого прізвища, бо мені доводиться їздити туди, в Донецьк. Зрозуміло, з 5-річною донечкою Алісою. Чоловік з ранку до вечора працює, щоб було за що прогодувати родину. Маю там з’являтись періодично в квартирі і платити комуналку, щоб не забрали ополченці. А там це – раз плюнути…

Я могла б жити в окупованому Донецьку і чекати чоловіка. Але більше 2-х тижнів не витримую. Ходжу повз підвали колишнього СБУ, тепер страшно знаменитого новоутвореного «КГБ ДНР». Знаю, що там катують людей. Тримаю за руку донечку і найбільше боюсь, що промовить хоч слово українською. Парадокс! Бо тоді все – сусіди здадуть і бу­ду я в тих під­валах як бандерівка. Для всього будинку – я зрадниця, бо живу в Україні. Лише кілька бабусь, яким везу ліки – таємно «сочувствують». Аліса не розуміє, чому я їй банально закрила рота, коли вона вийшла на балкон рідної квартири, від­крила двері й з радістю почала декламувати вірш, який нещодавно вивчила в садочку «А я люблю Україну…» У мене від переляку відняло ноги, і я вже не чекала від’їзду за квитками. Схопила дитину – і на маршрутку… А раптом хтось почув? Мені, як і тисячам донецьких, хочеться вирватись звідти назовсім – продати квартиру, забрати батьків. І знаєте, скільки мені за квартиру віп-класу із євроремонтом та меблями там дають? 10000 доларів. А це все ще до війни коштувало 250000 у.о. Якби ви знали, як ми тягнулись, наші батьки, щоб це все заробити… Моя дитина вимушена ось так жити і мовчати, щоб ні пари з вуст, бо кругом вороги… Краще так, бо вона ще не розуміє, де наші, а де ні… Як думаєте, в неї не буде поламаною психіка на все життя?

Я хочу, як і Аліса – вільно жити, повернутись в Донецьк і вже ніколи не давати комусь вершити свою долю. Запам’ятайте – найбільша образа всіх біженців Донецька: чому дали можливість феесбешнику Гіркіну з його бандою терористів та технікою вийти із Слов’янська і зайти в Донецьк? Там же відстань – до 100 км. Думаю, що це робилось спеціально… Тому не вважайте нас зрадниками.

На Вінниччині живе 213 сімей загиблих в АТО воїнів, 83 дітей, в Україні – десятки тисяч. Я вислухала сотні їхніх сповідей, їхніх рідних, молоденьких вдів і тому зараз зумисне не хочу нікого виділяти, бо цим всім діткам від 2-х і до 16-ти та більше, їхнім мамам, бабусям та дідусям однаково боляче жити без батька, який поліг на передовій нової війни. Не менш страшної та підступної. Всі вони знають: їхні батьки — небожителі. Вони на небесах сяють яскравими зірочками і вказують діткам, куди йти. І вони з ними під вечірнім небом, може, більше розмовляють своїми сокровенними монологами, аніж живі з живими. Діти гордяться батьками, бо вони герої, які захистили Україну. І ще дуже боляче сприймають, коли їхніх полеглих рідних та побратимів не шанують, забувають. Бо ще такі свіжі рани втрат у серцях.

– Ми не можемо сприймати фе­єрверки та пишні свята, гуляння та радощі. Бо в наших серцях туга за рідними. І полягли вони там, захищаючи не лише нас, а й вас, кожного українця. І на їхньому місці міг бути батько, брат чи син кожного з вас. Просто запитайте себе – якби ви за Україну віддали своє, найрідніше, чи так би веселились і бабахали феєрверками? — запитують вони.

– Воїни, що полягли за Батьківщину – мученики, отож вони в раю, і прийде час – будуть судити кожного із нас, усіх без винятку, — ділиться вінничанин Олексій Павлюк. – Отож кожен має добре подумати, а що я зробив для цих людей, їхніх дітей, України та її світлого майбутнього, за яке полягли ці герої? Що у тій війні, що у цій. І байдужості, зради не пробачать нікому. Отож думайте всі, доки не пізно.

Заслужений журналіст України