На фронтах однокласники, сусіди, добрі знайомі Емілії Німцович — хмельницької волонтерки. І вона каже, що горе, яке переживає її родина, тривога за близьких, знайомих і те, що на власні очі бачила у фронтових окопах, госпіталях, змушує її ще більше допомагати воїнам.

Я — українка!

– Насправді волонтерство увійш­ло в моє життя ще в 2013 році. Майдани Києва, Хмельницького — їх пройшла разом із іншими небайдужими людьми, які так прагнули для України іншої долі, іншого повітря — не рабського, а свіжого, вільного, — розповідає пані Емілія.

— І з початком окупації Сходу московською нечистю разом із однодумцями ми орга­нізували збір коштів, речей, харчів у зону АТО, й самі доставляли туди необхідні вантажі. Неодноразово була я у Старобільську на Луганщині. У 2015 році перенесла операцію, але як тільки відновилася, продовжила займатися волонтерством.

Кожного разу, зустрічаючись із хлопцями-бійцями, я бачила, як потрібна їм також моральна підтримка, як позитивно позначалися на силі їхнього духу наша пісня, слово. І вирішила, що поряд з необхідними вантажами буду організовувати ще й концерти для воїнів. З дитинства люблю пісні, співаю. А вже у більш старшому віці почала писати вірші. Придумувала й мелодії до них. І ними я хотіла зігріти душу людей, які одягнули військову форму.

А в 2020 році мені вдалося організувати в Хмельницькому перший Всеукраїнський фестиваль «Я — українка». Тридцять номерів наших подільських талантів тоді стали його окрасою, — згадує Емілія Німцович. — Задум з'явився, але втілити його, скажу відверто, було непросто. Бюрократичні перепони були й залишаються. Та й умови оренди залу не для всіх є прийнятними. Мені дуже допомогла тоді одна жінка з облдержадміністрації, дала п'ять тисяч гривень власних коштів і сказала: «Це вам на добру справу».

Вже відбулося п'ять Всеукраїнських фестивалів. Під час другого — нагородили орденом «Бойовий волонтер України». І він для мене як єднання з нашими хлопцями, як стимул не спинятися та сіяти в Україні — українське.

До речі, такі фестивалі проводила і за кордоном і бачила, як потребують і там цього, українського, духу.

Бойовий волонтер України

Початок повномасштабної війни згуртував стількох порядних, патріотичних, безкорисливих людей... Така хвиля єдності могла знести й кам'яні мури. Я займалася волонтерством на блокпостах, а потім організувала житло для переселенців — для 54 дорослих і 34 дітей у Головчинцях, повністю взяла їх під свою опіку.

Роботи для волонтерів було дуже багато. Якось в один із травневих днів 2022 року я вирішила відвідати онуків на Красилівщині. Транспорт тоді ходив погано, пального не вистачало. Я змушена була йти 16 кілометрів пішки, через поле. І ось тоді в моїй голові й народилися рядки: «Стою на дорозі, що йде на Хмельницький. Дивлюся на небо, на рідні поля. Моя Україна — найкраща у світі, найкраща країна, любима моя…» Так і з'явилася пісня «Моя Україна», мелодію якої також наспівала я.

А аранжування зробив відомий подільський композитор Іван Пустовий. Ця пісня потім звучала на Донецькому, Харківському, Запорізькому напрямках. Хоч куди б я їхала — її співала разом із своєю подругами Інною Бойчук, матір'ю чотирьох дітей, Наталкою Латун, з якою познайомилася під час війни. Вона переїхала на Хмельниччину із Запоріжжя.

Разом ми відвідуємо поранених, їздимо до бійців, орга­нізовуємо збір коштів, вантажів. Разом доєдналися до хмельницького представництва всеукраїнської спілки воїнів, безпосередніх учасників ро­сійсько-української війни, волонтерів «Бойове братерство України». І нам вдалося реалізувати стільки задумів!

За 2022-2023 роки, до прикладу, ми провели 156 патріотичних заходів — в університетах, коледжах, школах, у госпіталях, лікарнях. Нікого не залишає байдужим акція «Бо­йового братерства» — «Срібне серце». Дітям, батьки яких загинули на війні, вручаємо срібне серце з ім'ям батька і символічною краплиною крові всередині. Воно назавжди зберігатиме па­м'ять про найдорожчих людей, які віддали життя за Україну.

Особливо зараз, на мою думку, отакі патріотичні посилання треба нести у молодіжне середовище. І щоразу, повертаючись зі Сходу, ми розповідаємо студентам, учням, що бачили, що доводиться переживати бійцям.

Автомобіль назвали «Богдан»

Якраз зараз збираємо кошти на автомобіль для Покровського напрямку, де воює мій племінник.

А трохи раніше ми з Наталкою та Інною віддали автомобіль, який використовували для поїздок, для побратимів іншого мого племінника — Богдана, який загинув 23 жовтня 2023 року, якраз на мій день народження.

Дізнавшись, що Богдан потрапив у госпіталь Запоріжжя, я приїхала до нього та 10 днів залишалася, щоб допомагати медсестрам. Свого часу я закінчила медичне училище (це була мрія мого життя), працювала в лікарні медсестрою. Коли бачиш «конвеєр» важкопоранених, стільки болю — свідомість стає наче оголений нерв. Думаю, багато хто з наших чиновників «прозрів» би, побачивши таке. Але чимало з них відсиджується у теплих кабінетах і навіть уявити не можуть ці страшні реалії.

Щойно племінник вийшов за поріг госпіталю, це було 17 жовтня, він, як і інші хлопці, мав відправитися на передову. Обійняв мене незвично міцно. І якесь недобре передчуття пройняло мене. А Богдан сказав: «Бережи себе, тітонько. З Катею (це його дівчина) я вже попрощався. Тепер ось з тобою…» Я йому відповідала, що все буде добре, що скоро знову зустрінемося… А серце ніби вистрибувало з грудей. Приїхала додому і ще 23 жовтня почула його голос. Привітав із днем народження. І обі­цяв зателефонувати… Але вже не судилося…

Машина, яку назвали «Богдан» і відправили згодом у частину, в якій служив племінник, пізніше підірвалася на ворожій міні. Автомобілі, як кажуть самі хлопці, дуже «розхідний матеріал». Їх треба й треба. І мені так прикро, що нині в містах всі вулиці заповнені автомобілями, вже й місць для паркування не вистачає, а нашим хлопцям на фронті так бракує «коліс».

Війна розкрила нам, хто є хто. Бачимо, скільки збагатилося за час війни, скільки тих самих нових машин з-за кордону нагнали «кручені пацани». Побачили, що в окремих депутатів всі закутки в домашніх хоромах забиті доларами й євро. Я особисто писала, не раз ходила до Тетяни Крупи, щоб пораненим хлопцям після операцій оформити інвалід­ність — і це справді сім кіл пекла. Пенсіонери віддають чи не останні копійки, а є й волонтери, які не гребують заробляти на гуманітарних вантажах. Але все таємне, приховане все одно відкриється. Тому нехай не радіють, бо суд, людський чи Божий, все одно їх наздожене.

Ось вони — справжні

Зараз я відновила колишню практику і відкрила шість ліжок денного стаціонару, щоб для бійців, які перенесли важкі поранення, мають ускладнення в опорно-руховому апараті, проводити безкоштовну реабілітацію. Серед моїх пацієнтів є хлопець із Рівненщини, без ніг, є воїни і з Волочиська, Летичева, Хмельницького. Вони дивилися в очі смерті, і Україна для таких, як вони, — це не просто високі слова, і я вірю, що їм судилося відродити державу.

І якщо депутати та їхні діти, які по закордонних віллах ховаються, олігархи, які набивають кишені, шахраї, які ловлять сприятливий момент, інші будуть запевняти у великій любові до України, будуть знову рватися до влади і, як завжди, вішати нам локшину на вуха, не ве­діться, люди, бо справжні Герої, лідери, патріоти — ось вони, скалічені, але сильні духом. І це їхні сім'ї, які добре розуміють, що насправді найважливіше в житті. Ось такі і є справжніми українцями, ось такі Україні ніколи не зрадять і не спустошать її…

Вислухала
Світлана Шандебура