Однак раптом музиканти зникли з великої сцени. Подейкували, що все через те, що намагалися емігрувати до Канади.

І ось вже багато років про гурт майже нічого не чути. Легендарний колектив розпався, а Валерій та Антоніна Мареничі – вже не подружжя. На початку січня Валерій Маренич відсвяткував черговий день народження. OBOZ відшукав артиста, щоб розпитати музиканта про його теперішнє життя.

Валерій Петрович мешкає в Луцьку. Йому 79 років. Розповідає, що день народження відзначив у колі близьких: “Особисто привітали найближчі особи”. Водночас був дуже здивований кількості побажань, які отримав на своїй сторінці у Facebook: “Привітання йшли і йшли – як з мішка Діда Мороза (сміється). Сипалися – зліва, справа, згори, з усіх сторін. Укотре відчув, як шанувальники скучили за Мареничами. У Києві виступав уже дуже давно. Багато хто запитував: “Де Валерій? Чому його не бачимо й не чуємо? Може, полетів кудись у космос і мешкає на іншій планеті? (сміється). Чому не виступає у Палаці “Україна”?” Щоб я виступив, маю переказати купу грошей за оренду залу, а таких коштів не маю. От і вся причина мого мовчання”

Валерій Маренич – найстарший син у багатодітній родині. Народився та виріс у Кривому Розі. Крім нього, у батьків було ще два сини, Ігор та Віталій, всі з однаковою різницею – в шість років. Із дитинства вони виховувались у музичному середовищі. Мама хлопців Тамара Олександрівна служила солісткою місцевого драмтеатру, згодом – у Дніпропетровській філармонії. Батько Петро Григорович усе життя пропрацював на Криворізькому машинобудівному заводі. Мав творче хобі – був учасником духового оркестру. Кожен із його синів теж здобув музичну освіту.

І з них трьох цілком могло б скластися чоловіче тріо Мареничів. ""Тріо Маренич" із братами? Могли б, але доля склалася інакше. Під час служби в армії Ігор потрапив на Кубу, Віталій – до Угорщини. Повернулися – пішли працювати. А творча кар’єра – це ж треба багато чим пожертвувати. Родини не бачиш. Увесь час у дорозі – в літаку, поїзді, машині – десь знайшов куточок, скрутився клубком – отакий відпочинок. І нескінеченні концерти – така доля артиста. Окрім того, треба мати чималу впертість і витримку, бо не завжди все складається з першої ноти", – усміхається Валерій.

– Казали, що вашому несподіваному зникненню з усіх телевізійних програм та сцен України посприяв один з українських адміністраторів. І тоді запустили плітку про те, що ваш гурт планував утекти до Канади.

– Я зараз розкрию вам безкоштовно інформацію, яка коштує мішок золота. Запоріжжя, Палац спорту. В залі – холод, навіть верхній одяг не рятує. А з нами мають виступати дитячі колективи. Керівники до нас бігають: "Діти падають з температурою, треба щось вирішувати". Я до колег – це був збірний концерт. Дмитро Гнатюк не став на мій бік. Ауріка та Лідія Ротару теж делікатно промовчали. Директор закладу: "В мене через тиждень міжнародні хокейні змагання, лід топити не буду". І ми з ним дуже посварилися.

Я дав команду зніматися з концерту, здати номери в готелі, брати квитки на літак. Від керівництва закладу прийшла відповідь: "Ну ми вас за це зітремо в порошок!" І почали поширювати про нас плітки. Що в мене багато жінок. Потім – що ми хотіли залишитися в Японії. Згодом – Кореї. І нарешті з’явилася історія про Канаду. Ми сміялися. А тим часом кожен начальник культури в області слухав і думав: "А може й справді хотіли емігрувати? Не будемо запрошувати – нехай сидять вдома". Навіть деякі наші близькі друзі повірили, перепитували. Злотнику телефонував Роберт Рождественський, який теж із нами працював: "Правда, що вони поїхали?"

Яка Канада, люди? Колись одна з найвідоміших українських співачок казала мені: "Валерику, наша Україна продана, залишаємося за кордоном". Я відповідав: "Дорога моя, я через два тижні пішки в одних трусах побіжу додому". Ну так влаштований, розумієте?

– Окрім Роберта Рождественського, вашим другом вважали ще одного російського музиканта – Олександра Сєрова, який народився та виріс в Україні, але мовчить про війну. Чи підтримуєте з ним зараз стосунки?

– Про теперішні стосунки з Олександром Сєровим говорити не хочу. Яка може бути дружба в такий тяжкий час? Свого часу ми справді мали багато спільних зустрічей (Олександр Сєров працював у Луцькій філармонії. – Ред.), фотографії залишилися. Скажу, що співак він гарний, і аранжувальник дуже класний – таких тоді було небагато. Де не з’являвся, до нього бігли музиканти: "Сашо, розпиши партію, для тебе ж це п'ять хвилин роботи".

Пам’ятаю, зустрілися в Києві, в готелі. Мали виступати на концерті в Палаці "Україна". Я спочатку й не знав, що його сюди заселили. Чую, хтось за стіною розспівується – і так голосно. Я терпів-терпів, потім хряпнув дверима, пішов сваритися. Бачу: лупає очима Сашко. Кажу: "Дай хоч годинку поспати, о 10-й буде репетиція – наспіваєшся". А він раптом видає: "Валерику, я буду таким популярним, як ти". Я не показав, але сподобалося. Колись зірковий Муслім Магомаєв якось обмовився: "Хотів би зробити своїй азербайджанській пісні такі ж легкі крила, які Мареничі зробили пісні українській". Часто згадую ці його слова.

– У вас ніколи не було думок завоювати Москву, як прагнув багато хто з ваших колег?

– Та ми ж навпаки втекли звідти! Було все: телезйомки, найкращі концерти зали. Виступи на "Олімпійському" – 70 тисяч глядачів. Звучить "Несе Галя воду" – і весь стадіон москвичів встає. Кидають квіти через охорону, яка була по периметру в два кільця. А взяти "Тишу навкруги"? Її ж переспівали всі народи нашої планети. Нещодавно мені показували, як її виконує грузинський жіночий колектив. Дуже гарно!

– Пане Валерію, а зараз ви десь виступаєте?

– Ні, хоча дуже хочеться взяти Палац "Україна" на абордаж! Я б запросив друзів – того ж Олександра Злотника, з яким разом працювали. Він писав для нас (найвідоміші пісні – "Маки червоні", "Тиша навкруги". – Ред.).

Розкажу вам одну історію. В мене є знайомий бджоляр, який їздить продавати мед по різних містах України. Поїхав нещодавно в Івано-Франківськ. Підійшов до нього на ярмарку покупець – у костюмі, солідний такий. Каже: "Ви з Волині? З Луцька? То у вас там Валерій Маренич живе – я з ним знайомий". Бджоляр думає: розповідає таке, щоб мед дешевше продав. Але той чоловік продовжує: "Я приїхав з-за кордону, він виступав у нас кілька днів тому – співав білоруські пісні". Мій знайомий аж рота роззявив. Каже: "Я зараз наберу його". А тим часом уже люди стали збиратися – цікаво ж.

Зателефонував мені, коротко переказав ситуацію та передав трубку тому чолов’язі. Кажу: "Слухайте, панове, навіщо брешете? Поряд із вами стоять мої прихильники – соромно розповідати неправду. Вони зараз вам отою ложкою з медом по лобі дадуть за наклеп". Виявляється, це був двійник.

– Чому  розпався ваш шлюб з Антоніною?

– Коли подружжя розлучається, то, звісно, винні обоє. Наразі ми не спілкуємося ні з Антоніною, ні з її сестрою Світланою. З сином Богодаром теж відсутнє спілкування – так сталося. Вони не хочуть, щоб я їх турбував, я прийняв це. Мешкаю окремо, умови в мене – золото, тільки здоров'я підводить. Відчуваю, що починаю сліпнути. Однак не розповідаю про це. Часом мене запитують: "Як справи?" Кажу, що все нормально. Не звик розповідати про свої проблеми. Нас ще вчили бути стійкими (усміхається). І я вмію сміятися крізь сльози.