Вона відверто розповіла «33-му» про державну службу, політику, ціну високих досягнень та особисте.

— Чи важко досягти успіху в політиці жінці порівняно з чоловіками? Чи доводилось Вам особисто боротися з такими стереотипами?

— Розповім один епізод зі свого кар’єрного шляху. Вже будучи директором департаменту соціальної та молодіжної політики, разом з керівництвом ОДА я відвідувала культурно-мистецький захід. На той момент мені було вже 36 років.

До однієї з локацій, де були представлені вироби від громад, я підійшла першою, а решта делегації була трішки позаду.

Я почала запитувати у жінок, які представляли вироби, про їхню продукцію. На що вони мені відповіли: «Дівчинко, відійди звідси, бо он керівництво йде». Тобто, моя зовнішність маленької, худої, білявої жінки не вписувалася в загальноприйнятий шаблон поважного керівника. Це все склалось історично, жінок, традиційно, несерйозно сприймають, навіть на високих посадах…

На моє глибоке переконання, всі меми, які поширюються у нашому суспільстві, покликані і відбити бажання у молодих дівчат займатися політикою, сформувати образ неможливості і самореалізації. Що найцікавіше — генеруються подібні меми саме чоловіками, а от поширюються жінками, які не змогли чогось суттєвого досягнути або зазнали розчарування у своїй практичній діяльності.

Водночас неможливо сказати, що шлях жінки до самореалізації простий, направду — ні.

Якщо говорити про мене, то мій професійний шлях був поступовим, адже я 22 роки працюю у сфері державного управління і пройшла шлях від головного спеціаліста до першої заступниці і голови обласної державної адміністрації.

У певний момент я усвідомила, що мені потрібні додаткові професійні знання у сфері державного управління. Тому я, працюючи на той момент начальником відділу по роботі з молоддю, вступила до магістратури Одеського регіонального інституту державного управління, яку закінчила з відзнакою.

Потім зрозуміла, що мій практичний досвід варто використати в науковій сфері, тому вступила до аспірантури ОРІДУ. До речі, кандидатський мінімум я складала з дев’ятимісячною донькою. А кандидатська дисертація фактично була написана під час декретної відпустки.

Тому переконана, що різні соціальні ролі, які має виконувати жінка (мати, дружина, донька), або різні соціальні стереотипи не здатні стати на заваді самореалізації, якщо того прагне жінка.

— Наталю Михайлівно, що для Вас політика, яке місце вона займає у Вашому житті?

— Простими словами політика — це процес здобуття та утримання влади. Як на мене, головне питання тут у меті політики чи, точніше, участі у ній. Що ми хочемо досягнути, йдучи в публічну по­літику чи займаючись державною, як я, наприклад. Тому, до речі, себе я вважаю більше державним управлінцем, аніж політиком.

Безумовно, можливостей у мене як у головного спеціаліста відділу по роботі з молоддю, з якого я починала свою профе­сійну державну діяльність, було значно менше, ніж є зараз. І це певною мірою підштовхувало мене рухатись вперед. Бо якщо тоді, будучи головним спеціалістом чи потім очільником відділу по роботі з молоддю, я бачила необхідність у створенні молодіжного центру, то, ставши директором департаменту соціальної та молодіжної політики, я вже зі своєю командою зробила максимум, щоб такий обласний молодіжний центр з’явився для молоді Вінниччини. Сьогодні — це вже відомий усій країні «Квадрат».

Знаєте, займатись політикою — це як різниця між хотіти чи мріяти і зробити чи досягнути. От я, наприклад, мрію про заклади охорони здоров’я із сучасним обладнанням і профе­сійними лікарями. І тому кожну найменшу можливість використовую для розвитку медичної галузі Вінниччини.

«Кардіоцентр — наше унікальне досягнення»

Останнім прикладом успішної реалізації у нашій області проєкту загальнодержавного масштабу стало відкриття Вінницького регіонального кардіоцентру. Це спільний проєкт Світового Банку, Міністерства охорони здоров’я, ОВА та Вінницької міської ради.

Для мене особливо важливою є ця подія, оскільки я у 2020 році очолила групу управління проєктом Світового Банку і отримала можливість зробити максимум, щоб цей заклад, врешті-решт, відкрився і запрацював.

Чи коли я приходжу на різні спортивні змагання і дивлюсь на застарілий інвентар, на якому тренуються спортсмени і при цьому досягають результатів, бачу палаючі очі юних спортсменів та їх тренерів... Звісно, я роблю максимум, щоб у них з’являлись нові човни для веслувальників, нові батути для акробатів, нові велосипеди для велосипедистів.

Зустрічаючись та спілкуючись із ветеранами, які повертаються додому після поранень, — звісно, я хочу зробити максимум, щоб допомогти їм віднайти себе вже у цивільному житті.

Тому для мене політика — це можливості. І, безумовно, це про відповідальність.

Я про це завжди говорю, зустрічаючись з молодими людьми, говорячи з ними про їхню роль, брати чи не брати участь у політиці.

Можна спостерігати за тим, що відбувається навколо — у будинку, на вулиці, у місті, в області, в країні. Можна бути задоволеним чи обурюватись чиїмись діями, рішеннями. А можна бути дотичним до якісних змін. Хочеш змін на краще — приходь, ініціюй і роби.

Ось у цьому для мене і є основний сенс заняття політикою. Не просто отримати владу, а ініціювати власні ідеї й втілювати їх у життя. Тобто здобути можливість приймати рішення, які змінюватимуть нашу область у різних сферах на краще.

— Ви очолюєте область у період війни, це велика відповідаль­ність. Що за цей період Вашого керівництва було найважчим, а що найприємнішим, про що будете згадувати з усмішкою?

— За час, поки я виконую обов’язки начальника ОВА, а це вже майже 7 мі­сяців, найскладнішим для мене було вручення посмертних нагород наших загиблих героїв їхнім дружинам, дітям та батькам. І до цього неможливо звикнути.

Одними з найприємніших моментів за цей час було спілкування з нашими ветеранами.

Знаєте, це насправді незабутні зустрічі. Інколи після таких розмов навертались сльози, коли ти чуєш, як ветеран чи його дружина, пройшовши проєкт «Соціальна адаптація», яку ми організовуємо для таких сімей, дякують за те, що ми зробили для них. Хоча це ми їм усі маємо дякувати.

Або дивишся, як хлопці після ампутацій починають нове життя і досягають неймовірних результатів у спорті.

Чи коли приходиш у наш реабілітаційний центр «Рековері» і спілкуєшся з хлопцями, які проходять реабілітацію, і чуєш, як вони хочуть швидше стати на ноги і повернутись до своїх побратимів, щоб разом здолати ворога.

Це ті, кого ми називаємо «Незламні Вінниччини». Вони усі для мене — герої. Для них ми започаткували однойменний проєкт. І коли ти бачиш, як вони усміхаються, це дарує неймовірно позитивні емоції, мотивує та дарує віру в краще майбутнє.

— Наприкінці минулого року Ви були удостоєні ордена княгині Ольги ІІІ ступеня за внесок у розвиток місцевого самоврядування в умовах воєнного стану. Що для Вас означає ця нагорода?

— Отримання цієї високої державної нагороди з рук Президента України для мене було великою честю.

Нагородження орденом княгині Ольги ІІІ ступеня особисто для мене є визнанням і відзначенням результатів моєї роботи на посаді заступника начальника обласної державної адміністрації. Символічно, що Президент вручив мені орден якраз у день п’ятої річниці мого призначення на цю посаду.

За цей час ми пройшли 2 роки ковіду та 3 роки повномасштабної війни з агресором.

Також вручення цієї державної нагороди є відзначенням роботи всієї Вінницької ОВА у найскладніші часи для нашої країни. Я щиро вдячна усім колегам, хто залишився і працював там, де було потрібно, а не відповідно до посадових обов’язків! Усім людям, волонтерам, які допомагали, хто чим міг, та нашим військовим, які виборюють наше право на життя і дають нам можливість працювати заради перемоги!

— Ви спілкуєтесь з великою кількістю людей, керівників. Більшість з них все ж — чоловіки. Вам особисто з ким комфортніше працювати: з жінками чи чоловіками?

— Мені найбільш комфортно працювати з професіоналами. Це не залежить від того, жінка це чи чоловік.

— Сьогодні соцмережі займають топове місце в житті кожного. Ви активна користувачка? Ваші сторінки ведете самостійно і чи читаєте коментарі?

— Власні сторінки в соціальних мережах я веду власноруч. Мої помічники допомагають мені в підборі та підготовці інформації для дописів. Хоча багато людей дивуються тому, що я це роблю особисто, але мені це дозволяє тримати контакт й відчувати людей.

Щодо коментарів, звісно, читаю та реагую на них. Буває, підключаю департаменти, щоб зв’язались з людиною та проконсультували її чи допомогли вирішити її проблему.

«Я на тому етапі, коли народити можу в будь-який момент...»

— Ви вдруге готуєтесь стати мамою. І стали чи не єдиною жінкою в Україні, яка очолює область, будучи вагітною. Розкажіть секрет, який термін зараз і коли ж народжувати?

— Щодо терміну, то ми зараз на тому етапі, коли народити можна в будь-який момент. Сподіваюся, це відбудеться не в стінах обласної адміністрації. Але на все воля Божа.

— А як рідні ставляться до Вашої активності? Як лікарі реагують?

— Мої рідні ставляться до нинішньої ситуації з розумінням, пам’ятаючи в який тяжкий період для нашої країни ми живемо. При цьому надають всю необхідну підтримку та допомогу на цьому шляху. Звісно, турбуючись, щоб все було добре. Чи не забула я пообідати, чи не занадто я нервую.

Щодо лікарів, то вони час від часу пишуть делікатні повідомлення із закликом: «Пам’ятайте, що Ви вагітна».

— Усю вагітність Ви в русі, на робочому місці, безліч поїздок по області. Ви вже зізнались, що вам от-от народжувати, та ви продовжуєте працювати. Скільки зустрічей, поїздок на день проводите?

— Для українського політикуму активна робота жінок при надії вже не є новиною. Наприклад, народна депутатка Лариса Білозір, будучи вагітною, а потім з малюком на руках, представляла Україну на засіданні Парламентської асамблеї Ради Європи. Або ще один приклад: виконувачка обов’язків міського голови Полтави Катерина Ямщикова в п’ятницю народила доньку, а в понеділок вийшла на роботу. Не припиняла свого часу виконувати свої обов’язки голова Чернігівської обласної державної адміністрації Ганна Коваленко, будучи при надії та після пологів.

Тому моя робота при надії не є чимось унікальним, але вимагає додаткових сил та енергії, а також відповідального ставлення до свого стану.

Щодо кількості зустрічей та поїздок, то можу сказати, що маю їх стільки, скільки потрібно для ефективного виконання своїх обов’язків. І, скажу відверто, що не на всіх заходах малечі подобається перебувати. Довготривалі наради часом викликають серйозне невдоволення, яке я відчуваю буквально на своїх ребрах.

– Що порадите дівчатам, жінкам, які прагнуть реалізувати себе у політиці?

– Насправді я ніколи не прагнула займати високі керівні посади чи бути в політиці. Тому себе я вважаю ефективним державним управлінцем, а не по­літиком. Щодо того, як жінці бути в політиці, раджу прочитати книгу авторства Кріса Огдена «Маргарет Тетчер. Жінка при владі».

Щодо порад з самореалізації, можу сказати, що завжди потрібно вірити в себе і свої сили. Також важливо вірити в те, що ти робиш. При цьому максимально якісно виконувати свою роботу на посаді, яку займаєш.

Розмовляв
Андрій ВЛАСЕНКО