Ми пережили неймовірні страждання. Розкажу коротко про те, як наш син Роман Башняк, уродженець с. Новофастова Погребищенського району, вже після загибелі під Дебальцевом повертався «вантажем 200» у рідне село… Бо ця історія стала чи не найрезонанснішою в державі.

Він загинув 31 січня. Але тіла його й інших побратимів залишились на боці сепаратистів. Ще тоді до дружини зателефонував сепаратист із російським говором, назвався Сашею і повідомив, що тіло Романа у них. Повідомив, що він вибуховою хвилею вилетів із підбитого танка в Дебальцевському котлі, там він був командиром танкового взводу батальйону швидкого реагування. Сепаратист знайшов у одязі загиблого фото доньки та її лист. Навіть зачитав його. Але ми не одразу повірили. Думали, це провокація. Потім 26 загиблих і обгорілих воїнів сепаратисти передали нашій стороні. І вже наші привезли до Дніпра у військовий морг. Серед них був і Роман Козичко. Тезка сина і такий же загиблий воїн із Закарпаття.

Впізнавати його приїхав брат із Тячева. І чомусь переплутав тіла свого брата із нашим Романом. І забрав його в Закарпаття. Коли сина перший раз хоронили 7 березня в Тячеві, ми здали ДНК і з ніг збились, шукаючи нашого Романа. У цей час доньці Роми приснився сон, що він в якійсь лікарні, втратив пам’ять. Тому ми почали шукати його по всіх госпіталях та лікарнях України. Скільки було потрачено сил і врачено надій – можна лише уявити.

Одночасно ми розпочали власні пошуки. Були заведені кримінальні справи. Але вінницька слідча раптом пішла на лікарняний, та, що на передовій – кудись поїхала… Всі тягнули час і не хотіли займатись пошуками. Треба віддати шану слідчому із м.Тячева. Саме він почав докопуватись, і докопався до істини. А це ж гори паперу і не менше спалених наших нервів.

Як не дивно, нам допомогли сепаратисти. Коли ми опублікували фото сина, якого розшукуємо, звідти відгукнулись і прислали відео перших хвилин його смерті. Уявіть, як мені, матері, доньці, дружині, було це дивитись. Як тільки тіло Романа викинуло вибухом з танка, біля нього з’явився сепаратист із словами:

– Вот, смотрите, еще на одного хохла стало меньше… Что спишь? — насміхався він. – Надо было спать у себя дома…

Далі ще повідомили, що його тіло передали із 26-ма загиблими українській стороні, вказали точні дати і куди…

Справа в тому, що мій син – офіцер. Він командував танковим взводом. Був у різних гарячих точках, в батальйоні швидкого реагування – це і Маріуполь, і Волноваха, біля аеропорту, до цього пости із Кримом, Дебальцеве стало останньою точкою… І закінчував він Казанське танкове училище. Думаю, що з того боку хтось з ним навчався чи пізнав, тому й допоміг ось такою інформацією.

Але до цього було півроку пошуків, сліз і відчаю. Скільки ми побачили байдужості, нехлюйства, неуважності з боку військових і цивільних… А скільки разючих спогадів ще живого сина – як води були жадні, як носки соляркою прали, як командування змусило хлопців йти в наступ мінним полем, через неуважність чи зраду…

Але були й небайдужі люди. І саме вони допомогли знайти в морзі того Романа, а нам, провівши ексгумацію тіла в Тячеві, повернути нашого синочка додому. Забирали його не Збройні сили, представниками яких було допущено таку разючу помилку, а волонтери із моїм молодшим сином. Що казати…

Так його вперше в Україні під час цієї клятої війни хоронили двічі. У Новофастові — 23 липня.

А ось нещодавно я пішла на проводи на цвинтар і там до мене люди підійшли і сказали: директор школи насміхався із пам’яті мого сина, що, мовляв, це таке – з алкоголіків героїв роблять, ще й слави хочуть…

Мене ці слова мало не добили. Не знаю, як дійшла додому. З того часу ходжу сама не своя – вже в сільраду зверталась, у район. Та як же це так – педагоги, що мають вчити патріотизму на прикладі цих хлопців, що в цьому пеклі захищали Україну, таке кажуть?

Цей чоловік пробує виправдовуватись, що це неправда. Але я знаю, як він скептично, будучи переконаним регіоналом, ставився до цієї війни і її героїв. Ще до цього випадку вступав зі мною в суперечку. Зрозумійте мій стан та тих, хто віддав цій війні найдорожче: наші душі – як оголоний нерв! Зрештою, Бог йому суддя.

Я ж прошу газету донести цю сповідь матері, що віддала найдорожче – сина – за Україну і її народ, до кожного: пам’ятайте наших синів, не плюндруйте їхню пам’ять. Ми і так живемо із незагоєними ранами, не посипайте їх ще сіллю.

В усіх батьків загиблих дітей є одне, що їх поєднує – біль втрати, який виражає пісня «Пливе кача». Нею відповідають наші телефони. Це тепер єдина і вічна музика нашого життя. І якщо ви не пізнали нашого болю, біда обійшла вас стороною – пам’ятайте, завдяки кому ви щасливі і безпечні, – такими словами закінчує нашу розмову Валентина Михайлівна.