Жалкувала про втрачені можливості й раділа успіхам крихітки-онучки — теж Ніни Матвієнко…
– Я на Житомирщині в такій сім’ї народилась, що в дитинстві нічого людського не бачила, — зізнавалася співачка. — Тільки й свята, коли батько не був п’яним, і вони з мамою співали.
Родина з одинадцятьма дітьми жила бідно, Ніну віддали до сільського інтернату. Один з педагогів її не любив, карав за найменшу провину, тримав у кутку на колінах, загадував виконувати найважчу роботу. У 9-му класі Ніну Матвієнко перевели до Коростенської школи-інтернату, де вона займалася легкою атлетикою й акробатикою. Відвідувала вокальну студію, але після школи влаштувалася на завод «Хіммаш» — табельницею, ученицею кранівника. Та бажання співати було таким сильним, що 1966-го року Ніна таки записалася в студію хору Верьовки і, врешті, стала його солісткою. У 1975-му закінчила філфак Київського університету ім. Шевченка. Вона автор біографічної книга «Ой, виорю нивку широкую».
– Мені вже сімдесят, роки спливають, дуже болять ноги, — поскаржилась Ніна Митрофанівна. — Шкодую, що не робила сольних концертів, не жила у вільному режимі. А в колективах доводилось по 5-6 годин стояти на репетиціях, сісти не можна, щоб не збити дихання. Ноги відвалювались…
Петро Гончар — син відомого українського скульптора, художника Івана Гончара — вперше побачив Ніну та почув її голос на концерті в Києві й відразу сказав, що вона буде його дружиною. Вони одружились у 1971-му, у 1972 народився Іванко, за ним Андрійко, а потім Антоніна. Обидва сини — талановиті художники. У 2005-му, досягнувши віку Христа, син Іван зробив несподіваний крок, пішов у ченці, здійснив постриг. Донька Антоніна стала співачкою і продовжує справу матері.
– Тоня вчить мою онучку Ніночку Матвієнко називати Арсена татом, а Арсен каже: «Папа». То Ніночка придумала нове слово «тапа», — засміялась Ніна Митрофанівна.
Вона пригадувала:
– Колись моя бабуся дивилась на повний місяць і казала мені, що там брат брата коле. Тепер я так само думаю про війну на Сході. Ми оніміли, ми не противимось… Але люди повинні боротись за людське! Є сила народу, народ має захотіти і зробити!
Коли Ніна Митрофанівна викладала у Київському інституті культури і мистецтв, її улюбленою ученицею була Анна Лотиш. Сьогодні Анна — солістка Центру військово-музичного мистецтва у Вінниці.
– Розкішну весну я зустрічаю у вашому місті завдяки Анні, це вона мене запросила, — поділилась Ніна Митрофанівна. — Захоплююсь професійністю вінницьких артистів і військових музикантів.
Дійсно, як обіцяв підполковник Роман Береговий, начальник Центру військово-музичного мистецтва Повітряних сил ЗСУ, програма концерту була різноманітною і різножанровою.
