Навіть важко повірити, що в такі поважні літа Олена Органіста виявляє особливий інтерес до нинішніх подій: переймається ситуацією на фронті, питаннями міжнародних перемовин, слідкує за діями політичних лідерів і щодня веде записи: скільки знищено техніки та сил ворога, робить помітки на карті України, де ведуться бої, та як пролягає лінія фронту.

Вона не думає про вік, старається наповнювати кожен свій день посильною для неї роботою і дочекатися дня, коли в своїх записах, що відображають хід війни, напише найважливіше слово: «Перемога!»

– Руки мої, слава Богу, працюють ще добре. І плету килимки з тканини, плету шкарпетки з вовни і передаю для наших дорогих воїнів, — розповідає бабуся. – Думаю, комусь знадобляться й мої записи. Я уважно слухаю телебачення, радіо і основні дані про те, скільки знищили наші хлопчики російських танків, літаків, живої сили і так далі – все пишу в зошит. Вже кілька зошитів списала. На столі у мене карта, і як почую, що українські воїни звільнили якийсь пункт – роблю відмітку. І де бої важкі – так само обмальовую.

Бог подарував мені довге життя, і побачити мені судилося багато. І можу сказати, що горе, яке принесли нашому народу радянська влада і росія, воно безмірне і воно найстрашніше. Я записала багато своїх спогадів про Голодомор, про Другу світову війну, про те, як була в Німеччині. Бо це не тільки історія моєї сім’ї, а й історія життя нашого народу.

Варили кору з дерева

Олена Органіста народилася 5 червня 1926 року в селі Веселець на Городоччині. У сім’ї було четверо дітей, і роки голоду стали для всіх них великим випробуванням.

- Вірите, я й досі пам’ятаю, як нам хотілося їсти. Мені було п’ять рочків, а мама не мала чим мене нагодувати. До себе пригортала, і по її обличчю текли сльози.

У 1932 році народився мій молодший брат. Декретної відпуски жінкам не давали. Одного дня, коли я, шестирічна дівчинка, доглядала немовлятко, прийшли в хату комуністи. Шукали, чи є якісь харчі. У колисці мама сховала торбинку з крупами чи борошном. І вони забрали.

Мама шкрябала кору з дерева і варила її, щоб хоч щось поїсти. А навесні ми ходили разом із нею в поле, де раніше росла картопля. Де-не-де знаходили пригнилі картоплини. З неї варили «болтушку». Коли з’явилася молода трава, ми її щипали і теж їли.

А в кого ще була худоба, то на неї страшно було дивитися – одна шкура на кістках. Люди мусили обдирати солому з покрівлі на хатах, щоб не загинула худобинка.

Мама, як і майже всі жінки, працювала в колгоспі за трудодні. Намагалася якось сховати хоча б жменьку зерна, щоб нас прогодувати. Але кого піймали, висилали до Сибіру чи до Казахстану. В кого були ліпші хати, комуністи в них заселялися, а сім’ю – на вулицю. Сільські люди жили впроголодь, але змушені були здати норму продуктів: на кожну сім’ю комуністи накладали податок – 40 кілограмів м’яса, 250 літрів молока, 2400 яєць. Де хочеш візьми, а віддай…

Чи не в кожній оселі мав висіти на стіні портрет Сталіна, а ікони викидали. І люди поміж себе казали: «Ні корови, ні свині, тільки Сталін на стіні».

Війна погнала в Німеччину

У своїх спогадах бабуся Олена особливе місце відводить страшним подіям Другої світової, коли життя сповнилося іншими жахіттями.

- Я тільки склала останній іспит за 7 клас, як до мене прийшов бригадир і сказав, щоб зібрала ланку з дівчат і завтра виходила на роботу – треба було складати сіно в копиці. Хоч як мама просила дати мені якийсь відпочинок, не погодився. День був спекотний, ми працювали далеко за селом, як на коні примчав хлопець і сказав збирати усе, йти в колгосп, бо німці бомблять Київ, почалася війна.

Там вже було багато людей. Всі жінки дуже плакали. З магазину майже зразу ж зникли сіль, мило… Через пів року окупації нам принесли додому список людей, яких висилають до Німеччини. У тому списку було й моє прізвище. Тато казав, що нехай його забирають, аби мене лишили в спокої. Але забрали тата, і мене не минула ця доля. Через два місяці вже везли в товарняку в чужу країну. Кожен вагон охороняли німці з автоматами. Їхали довго, бо партизани підривали колії і чекали, поки їх відремонтують.

У Німеччині я потрапила в сім’ю, в якій двоє синів воювали. Якось прийшло повідомлення, що їхній син загинув у Сталінграді. А пізніше ще й другий, молодший, — у Криму. Я думала, будуть на мені злість зганяти. Але ні, люди трапилися добрі, нічим мене не скривдили. Я й їла з ними за одним столом. Але так хотіла додому, що не передати словами. І коли вже в 1945 році поверталися в Україну, я була дуже щаслива. Багато з нас, коли вийшли з поїзда, впали на землю, цілували її і плакали…

Життєві дороги

Дев’ятнадцятирічна дівчина, повернувшись у рідне село, разом із матір’ю працювала в колгоспі. А коли вийшла заміж, разом із чоловіком поїхала до Казахстану.

- Туди вислали батька мого чоловіка. І ми спочатку проживали в нього. Я працювала швачкою, чоловік – водієм. Завели господарство, освоїлися. Але чоловік мій захворів і помер…

Я через якийсь час поїхала до сестри, яка жила на Донбасі, а потім до брата в село Соломна на Волочищині. І вже тут пустила своє коріння. Збудувала будинок, в якому проживала донедавна. Своєї сім’ї вже не мала, але тішилася племінниками, всією своєю родиною.

Тепер Олена Органіста проживає разом із двоюрідною племінницею у селі Веселець. 98-річна жінка, яка переживає вже другу війну в своєму житті, каже: щодня молиться за наших бійців, щоб побороли ворожу силу і з Перемогою повернулися додому.

Галина Душенко