– Розкажіть про збірку «Спротив речей».
– Це моя перша поетична книга. Можна сказати, що це сімейна книга. Адже оформленням обкладинки збірки займалася сімнадцятирічна Владова сестра. Окрім обкладинки, вона ще намалювала ілюстрації до розділів книги. Продовжуючи тему обкладинки, на ній зображена картина художника Михайла Якубовича. Картина називається «Маска за маскою», і мені розповіли, що знімаєш маску з обличчя, а за нею може бути ще одна. Неможливо дізнатися, скільки масок носить кожен із нас. Мені настільки це заімпонувало, що, обираючи своє фото, яке мало бути на звороті, я теж захотіла прикрити своє обличчя і обрала фото з вуаллю.
До речі, зібрані від продажу книги кошти підуть в АТО. А саме до Ольги — сестри Вікторії, яка наразі має пройти кваліфікацію на снайперську спеціальність.
– Вікторіє, звідки ви черпаєте натхнення?
– У мене зовсім по-різному з віршами і прозою. Проза — це життя, люди, які тебе оточують, історії, які я чую і хочу про це написати. Щодо віршів, то натхнення приходить раптово. В будь-який момент у голові можуть з’явитися декілька рядків, які згодом стануть повноцінним віршем. У такі моменти ти ніби піднімаєшся над землею. Фізично можна відчути, як ці образи здіймають над буденністю. Я відрізняюся від багатьох письменників тим, що більшість починає писати вірші, а вже потім переходять на романи. У мене все склалося навпаки: я з дитинства цікавилася великими романами. Тож писати також почала з оповідань і лише відносно нещодавно спробувала себе у поезії. До речі, натхнення прийшло зовсім несподівано. Я сиділа з сестрою на кухні і раптом відчула в голові рядки…
– Наскільки довготривалий процес написання роману?
– Роман пишеться у мене зазвичай близько року. Хоча це завжди по-різному відбувається. Наприклад, «Мантру-оману» написала за три місяці. У мене тоді не було роботи, і я мала купу вільного часу. Я маю особливість зберігати текст, що був вирізаний з роману. Це може знадобитися в іншому романі, оповіданні. Але єдине, чого ніколи не покажу на публіку, то це шкільну творчість. Це було моє навчання, і я не вважаю, що твори настільки цінні, щоб показувати людям.
– Чи є для вас нагороди показником того, що книга справді професійно написана?
– Найголовнішою перемогою для мене була «Коронація слова-2011». Саме тоді мій дебютний роман «Мантра-омана» зайняв перше місце на конкурсі. Це дало змогу знайти видавця і отримати визнання як письменниці. Я не так радію відзнакам, як тому, що читач надіслав мені щирий відгук. Нещодавно до мене надійшов віршований відгук на збірку «Спротив речей». Це справді приємна неочікуваність, бо у мене таке вперше. Дуже приємно, коли у соціальних мережах читачі пишуть невеликі, непрофесійні, але справді щирі відгуки на мої книги. Взагалі щодо образу мого ідеального читача, то він має бути освіченим. Ця людина любить несподіванки, її не здивуєш звичайними сюжетами, їй потрібно завжди щось нове. Для мене це має бути доросла людина, бо більшість моїх романів доволі відверті, з нецензурною лексикою, і тому орієнтовані для старшої публіки. Єдиний мій роман «Щасливий» підходить для людей різного віку.
– До речі, щодо роману «Щасливий» — які у вас були емоції, коли його внесли до шкільної програми?
– Як тільки мені зателефонували і повідомили про це, я пригадала усіх людей, які допомогли мені у його створенні. Найперше, це був головний герой твору, який дав дозвіл на написання цієї історії. По-друге, це усі консультанти, які надавали мені інформацію. У цій книжці багато про іслам як релігію, медицину, про історію Вінниці. Потім згадала «Коронацію слова-2015», де роман здобув спецвідзнаку у номінації «Гранд-романи». І на нагородженні видавець одразу до мене підійшов і запропонував співпрацювати з ними. Саме через ці події книга потрапила до людей у руки.
– Які у вас є плани на майбутню творчу діяльність?
– Зараз пишу продовження до книги «ТІЛО™», і в мене є ідея зробити до неї ілюстрацію героїв. Ми вже згадували про творчий талант сестри Влада, і це буде доволі цікаво, на мою думку. До речі, часто читачі у відгуках порівнюють роман із книгами Стівена Кінга. Наприклад, деякі починають читати книгу через те, що побачили такі відгуки. Інколи читачі присвоюють мені звання «принцеси жахів» української літератури. Влад жартома на це каже, що Стінг не дотягує до мене. Він взагалі захоплюється цим романом і справді не розуміє, як я могла написати таку неймовірну антиутопічну книгу. Надалі маю задум писати історичний роман про Вінницю, з часів Другої світової і до наших днів. Хочу згадати про Лялю Ратушну, дуже подобається ця особистість.
Вероніка БОНДАР
