Ось і я із родиною 9 Травня вирішувала, куди мені йти – на мітинг, бо ж на полях Другої світової війни поліг весь батьків чоловічий рід ( 3 Квасюки) і він став з трьох років сиротою, чи піти і навідати сусідку, героїчну Катерину Рябошапку, добровольця авіаполку, яка у 16 пішла на війну. З Курської дуги дійшла до Берліна. А ще – вона дружина легендарного героя Радянського Союзу Михайла Рябошапки, уродженця с.Любомирка Чечельницького району. Він також з перших днів війни служив у піхоті, отримав Героя Радянського Союзу за форсування Дніпра.

І що найголовніше, як підкреслила 91-річна учасниця війни, як командир взводу він так дбав про своїх воїнів, так маневрував, що не втратив жодного свого бійця за всю війну! Ось які командири виходили з наших земляків!

Катерина Федорівна вже не ходить. Живе одна. Троє синів виростила. Один – офіцер Олександр – Афган пройшов. Інший – Юрій – Чорнобиль. Тому й пішли рано у вічність. Залишився Володя, офіцер-відставник. Але з Києва їздити не може – інфаркт переніс. Лише єдиний онук Льоша  навідується.  Тому й вирішила – піду до неї і привітаю в цей день.

Яким же було моє здивування, коли відома фронтовичка, опускаючи очі, відповіла, що, крім учнів 23-ї та 3-ї шкіл, її ніхто не навідав!

Думаю, не варто перераховувати всі органи, які б мали такими людьми опікуватись із почуття обов’язку і просто через свої повноваження. То де ж вони???

Було дуже сумно чути з парку музику і вітання героїв, бо ж вулиця Катерини Федорівни поряд! А вона сиділа тут одиноко і мовчки.

Від несподіванки ветеран мало не розплакалась. Говорили довго і про все. Скільки я почерпнула з тієї розмови! А яка була рада вона! Мене вражало, як вона все пам’ятала.

– Запам’ятай, дєточка, – наголосила вона. – Війна закінчилась 2 травня о 4 годині дня. А вже в шість годин у Берліні наш полк на вечері вітав мир.

Я Берліном досі можу екскурсії водити. Там зона американців була, там французів. А наша – радянська. І що той рейхстаг – сіра і непривітна споруда. А ось Брандербурзькі ворота, Александрплац – це мої улюблені місця… Ми як увійшли в Берлін – у приміському селі, за 1км від столиці Німеччини, ще 5 років там стояли. Там я, росіянка, і зустріла свого героя в прямому і переносному значенні цього слова. Мішенька був моєю надією і опорою все життя. І все життя я вважала його красенем. А себе – чомусь ні.

Але життя моє розпочиналось не із таких почесних статусів. Жила я в селі, в Рязанській області, нас 6-ро було у мами. Але це не зупинило військкомат. Батька забрали на фронт.  Тому й мусила йти на війну, щоб мамі менше ротів годувати. Мене 3 рази командир відправлялв додому – «подінь цей дисадок”, – кричав він вербувальнику. Але той не слухав, бо лише нас двох із подругою Зіною вдалось переконати йти служити.

Катерина Федорівна вже давно звикла до того, що про ветеранів, таких, як вона, забули. Пригадую, як мусила за неї йти до голови Вінницької ОДА Івана Мовчана, щоб одинокій вдові-фронтовичці, дружині Героя, поставили паркан, кий весь згнив.

– Ну, подивіться, – переконувала його, – ви тут щоразу проїжджаєте (свого часу і він був сусідом Катерини Федорівни), інші люди до вас їдуть – і така картина у садибі фронтовички…

Правда, послухав, тоді поставили не лише паркан, але й вікна, зробили косметичний ремонт…

З того часу – мовчання.

– Знаєш, – ділиться вона, – ця наша округа вся була із фронтовиків та фронтовичок ( район ближньої Кореї), бо тут розквартирували полк. А тепер я одна. Ще, буває, сусід Олег навідується, він мені як рідний був, ріс із хлопцями моїми.

Агов, хто прочитає цю публікацію! Прошу усіх – візьміть опіку над цими одинокими і справжніми ветеранами. Вони що могли – віддали Перемозі та країні. Не ховались самі та не ховали своїх дітей. Ми в неоціненному боргу перед ними. Поспішаймо віддавати його, доки не пізно.

За християнськими звичаями – хочеш пом’янути когось, віддати шану – роздай  стареньким солодощі, фрукти… Тож давайте жити за цими принципами, а не радянськими – кричати в рупор фальшиві слова любові.

Ваша