І це не наближає перемогу

Відомий у Вінницькій області профспілковий діяч Олександр Іванович Сітар нещодавно відзначив свій черговий день народження. Чоловікові вже виповнилося 89 років. Але він продовжує жити активним життям, вболіває за Україну, допомагає ЗСУ, намагається достукатись до влади, що професійні спілки обов’язково мають бути впливовою силою із захисту прав найманих працівників. Як це поставлено у всіх цивілізованих країнах.

Ветеран розповів, як він з висоти свого солідного віку оцінює те, що падає рівень життя людей, не збільшується мінімалка, мізерні пенсії у переважної більшості, а сотні тисяч ‒ у суддів та прокурорів. Чи живі ще профспілки, як втручаються у цю ситуацію, як дивляться на діяльність ТЦК, бронювання? І, звісно, про війну та відповідальність влади у досягненні перемоги:

– Війна, яку розпочав Путін, це безглузда війна. Він не дотримав свого слова. Обіцяв, що не буде ні на кого нападати. А сам порушив обіцянку. А що він зробив у Бучі, в Запоріжжі, в Харкові!.. Людей вбивають, відрізають голови… Де ті закони війни, правила Організації Об’єднаних Націй? Це пряма відповідальність російського диктатора. Він вже не рукопожатний, боїться кудись виїжджати. Щоб там його не взяли під варту та одразу передали в Гаагу.

– А що ви думаєте стосовно забезпечення ЗСУ?

– Думаю, що загалом воно нормальне. Але воїни з передової щодня звертаються до простих громадян: допоможіть, хто чим може, кожна гривня не буде зайвою. А верхівка наша і ті, хто довкола неї крутяться, не соромляться своїх захмарних зарплат. А ще премії, відкати, хабарі. Нічого вже не бояться… Я виділив 1000 грн зі своєї пенсії один раз, другий…

Ми з моєю дружиною сімейний бюджет урізаємо, так знаходимо кошти на підтримку наших воїнів, нашої армії. І люди скидаються. А ціни ростуть, податків більшає, а пенсії, зарплати заморожені. Інфляція. Обдираловка, грабунок серед білого дня.

Наша обласна профспілка «Машметалбізнес» допомагає фронту, чим може. Наші первинки купують для фронту ліки, одяг, дрони. Профспілчани воюють. А більше... Що ми можемо?

- Хіба справді профспілкові структури перестали бути впливовими?

- Не ті тепер профспілки. Раніше були заможні, з ними рахувалися. Але Верховна Рада, депутати чомусь ополчилися проти профспілок. Ми ж виступали за те, щоб робітничий клас жив нормально, щоб зарплата не запізнювалася, щоб простоїв у роботі не було.

А якщо керівникові колектив, люди виявляли недовіру, то його з нашої подачі могли навіть зняти з роботи. Це все заборонили профспілкам, тобто ‒ трудовим колективам. Профспілки можуть критикувати кого хочуть, але ніхто не звертає на них уваги. Хто в нас депутати? А олігархи ділитись не дуже люблять. Кожен хоче урвати побільше за рахунок держави.

Наприклад, наш Калинівський машзавод замовлень майже не має. Таку продукцію, як у нього, тепер замовляють за кордоном. Бо там є навар, а тут не можна взяти відкат. Та й нема кому працювати ‒ майже всі на фронті. А бронь отримує хто? Хто ближче до влади. А ще купують собі резолюцію: «непридатний». А по інвалідності з роботи, з посади не йдуть ‒ зубами тримаються.

- І як цьому може завадити профспілка?

- Професійна спілка ‒ це об’єднання працівників, робітників, спеціалістів, які виробляють продукцію, створюють матеріальні блага. От звідки гроші! І якщо керівник чи власник дбає про цих людей, вирішує виробничі ‒ і не тільки ‒ проблеми, то й він ‒ у колективі, його поважають, підтримують, і самі викладаються на повну. Ми, профспілкові активісти, діячі завжди думали і робили все. щоб цей зв’язок був міцний, надійний. Обласна профспілка й зараз тримає зв’язок з трудовими колективами, їхніми керівниками, з іншими профспілковими організаціями нашої області, України.

- Хіба цього мало, щоб впливати на ситуацію?

- Мало. Чому нашого голосу не чути в ефірі державних телеканалів, які формують громадську думку? Не хочуть чути. Бо й влада наша старається, щоб кожен сам про себе дбав, як той вовк, що відбився від зграї. Може забули про майдан? Чи думають, що війна все спише?

Наш президент Володимир Зеленський багато робить для того, щоб відстояти Україну, її незалежність. Де тільки він не побував! Кажуть про нього, нібито він жебракує по світу. Так, це нам неприємно чути. Але хіба наша влада все зробила для нашої перемоги? Не все. Чому у нас такий кадровий голод. Може він штучний? Може проблема в тому, що на високі посади ставлять своїх людей, а не професіоналів? А профспілки завжди виступали проти кумівства та кадрових протекцій.

Мене особливо тривожать нападки на наших генералів. Думаю, що це не державницький підхід. Спочатку має працювати прозорий механізм підготовки та відбору кадрів. Ну, це ж прописні істини - треба підбирати з розумом, таких, що знають справу. А беруть генералів, які сиділи по кабінетах... Генерал повинен бути поряд з солдатами. Повинен знати, бачити на власні очі все, що діється на передку, на вогневому рубежі. Тоді можна перемагати.

- Ви хочете сказати, що у нас бракує порядку в державі?

- Так, в країні треба навести порядок. Президент має бути сильний, такий, щоб знали, що це Президент. Це не роль у кіно, це ‒ вирок, доля. Мусиш тримати її удари. А в нас так: якась жіночка, така собі Безугла, на Залужного нападає, тепер на Сирського, на всіх. І це депутат Верховної Ради! Хто її обрав? Вже не один депутат сидить, а на таких нема ні суда, ні батога.

Бойових генералів судять, ніби десь вони відійшли, щось не втримали, відступили, бійців не берегли… А де ж їхній начальник головний, що призначає на посади? ТЦКашники з центрів комплектації порушують права людини, хапають чоловіків на вулиці, витягають з машини ‒ і в бусик. І таке враження що все це відбувається якось хаотично.

Хто може – тікає за кордон і, найстрашніше, що багатьом із тих, що мають гроші, самі ж ТЦКашники й допомагають. Кінець кінцем: у нас війна чи воєнний стан ‒ на 3 місяці, потім ще, і зрештою - на три роки? Хто й коли кине клич «все для фронту, все для перемоги»?

- Зараз багато критиків, їх називають диванними патріотами. Не боїтесь потрапити до їх списку?

- Я прожив на світі вже 89 років, пішов 90-ий. Що мені вже вигадувати чи приховувати? Кажу те, що бачу і що відчуваю. У мене багато однодумців-ровесників. Нас дійсно за станом здоров’я можна називати диванними. Але ми не боїмося говорити правду. А вона сьогодні потрібна так само, як патрони і снаряди. У нас немає часу на тридцятилітні безплідні реформи. Мусимо змінюватись на ходу, почувши кожного, хто хоче, щоб було краще. І знає як треба, щоб було краще. Мені не соромно за мій життєвий досвід. І саме він дозволяє мені бачити і розуміти, що відбувається в країні. Тому не можу мовчати.

І не можу бути байдужим. Знаю, що профспілки, яким зараз не просто, відродяться в повній силі. Вони і тепер багато роблять, але можуть зробити значно більше. Переконаний, що завдяки професійним спілкам народ ще більше об’єднається і вистоїть у цій страшній загарбницькій війні.

Спілкувався Петро Горобчук