Від редакції. Просимо представників громад надсилати до редакції для публікації розповіді про загиблих Героїв-земляків із фото за адресою gazeta@33kanal.com
На війну пішов добровольцем
У Хмельницькому в останню земну дорогу провели 33-річного Дмитра Дуду. Його останній бій був 18 лютого на Курщині…
«Він був дуже доброю людиною. Ніколи не було, щоб він не усміхався, щоб не привітався, – зі сльозами на очах каже знайома Дмитра Дуди пані Галина. – Нехай спочиває з Богом. Дякую таким солдатам, як він, що захищають нашу землю».
Дмитро Дуда закінчив школу №20, навчався у Хмельницькому національному університеті. «Добудував будинок двоповерховий, одружився, а коли народилася дитина, тоді й перебралися у новий будинок, – розповів сусід полеглого захисника Леонід Довганюк. – А потім пішов добровольцем. Казав: «Якщо я сказав, що піду, значить, піду!»
На захист України Дмитро Дуда став пів року тому.
«Був дуже доброю, порядною людиною, – каже знайомий Героя Віктор Вознюк. – Приїхав у відпустку і 5 лютого поїхав, а 18 лютого загинув – пряме попадання дронів».
Був людиною честі
У Хмельницькому попрощались із полковником Валерієм Кокойком. Він був кадровим військовим, все своє життя присвятив служінню Збройним силам. 21 лютого помер внаслідок хвороби.
«Це людина честі, вірності та совісті, – каже про Героя його родич Тарас Андрійчук. – З 17-ти років і до останнього подиху він віддав себе служінню державі та Збройним силам України. Пройшов усі щаблі військової служби. Завжди ставився до виконання своїх обов’язків дуже відповідально».
Як людину надзвичайної порядності та честі згадують його і побратими.
«З 2018 року і до нинішнього часу служив з ним, – розповідає Віталій, побратим Валерія Кокойка. – Перебуваючи на посаді старшого офіцера, він багато зумів навчити. Освічена та досвідчена людина. Завжди міг підказати, допомогти. Так сталося, що хвороба його забрала…»
Воїн Світла і Добра
Мешканці Чорноострівської громади, що в Хмельницькому районі, віддали шану Герою російсько-української війни, жителю села Антонівка Валерію Гнатюку.
Як повідомляють у Чорноострівській селищній раді, Валерій Вікторович народився 27 липня 1987 року. Навчався в Антонівській школі. У Чорноострівському професійному аграрному ліцеї здобув одразу кілька спеціальностей.
«Валерій був люблячим сином і братом, опорою та підтримкою для сім’ї. Його серце належало його найціннішому скарбу – донечці Карині, яка стала для нього втіхою і найбільшою радістю. Життя Валерія було сповнене щирості, добра та світла. Він був душею компанії, завжди веселий, готовий підтримати і словом, і ділом. Але прийшов час, коли він, як і тисячі відважних синів України, встав на захист своєї Батьківщини», – розповідають про Героя.
У серпні 2023 року Валерій Вікторович став на захист країни. Службу проходив у військовій частині, що входить до складу окремої аеромобільної бригади десантно-штурмових військ. Після проходження військової підготовки у Великобританії Валерій Вікторович був направлений у Донецьку область. Він був старшим водієм високомобільного багатоцільового колісного транспортного засобу «Хамві». Ніс службу в найгарячіших точках, брав участь у боях за Мар’їнку, Курахове, Покровськ, а згодом був відряджений на Курський напрямок та у Сумську область.
За сумлінну службу, високий професіоналізм нагороджений нагрудним знаком «Ветеран війни» та отримав подяку від командування.
10 лютого 2025 року, біля населеного пункту Комар Волноваського району Донецької області, Валерій Гнатюк загинув… Йому назавжди 37…
Медикам не вдалося врятувати бійця
Орининська громада, що на Кам’янеччині, в скорботі провела в останню дорогу військовослужбовця, Героя з села Залісся Перше Василя Лаврентієва.
«Доземно вклоняємося та висловлюємо щирі співчуття від імені усієї громади згорьованій родині нашого захисника, не доберемо слів, аби зменшити біль важкої втрати рідної людини, але щиро молимо Бога, щоб допоміг їм пережити це горе…» – висловлюють слова співчуття в Орининській громаді.
Василь Миколайович помер 13 лютого від травм, отриманих на полі бою. Захисник проходив військову службу з липня 2024 року на посаді старшого механіка-водія механізованої роти.
«11 лютого, під час виконання бойового завдання на території Покровського району Донецької області, отримав важкі поранення, був евакуйований, однак медикам не вдалося врятувати життя бійця, травми виявилися надто важкими…» – повідомляють у громаді.
Його останній бій на Харківщині
Жителі Красилова провели в останню дорогу земляка, солдата Євгенія Козіка.
Як повідомляють у Красилівській міській раді, Євген загинув 16 лютого, виконуючи військовий обов’язок під час участі у бойових діях у районі селища Гранів на Харківщині.
«Євген Козік, красилівчанин, працював зварювальником на агрегатному та машинобудівному заводах, був фахівцем та майстром своєї справи, деякий час працював за кордоном у Польщі. Мріяв разом з дружиною про щасливе майбутнє своїх дітей. Та всі плани зруйнувала Велика війна…» – розповідають про життєвий шлях Героя у міській раді.
У серпні 2023 року Євген добровольцем пішов у Збройні сили України. Виконував бойові завдання по захисту держави на Донецькому та Харківському напрямках. На Харківщині прийняв свій останній бій…
Прийшла трагічна звістка
Славутська громада попрощалася з воїном Ярославом Лихим. Життя захисника, який боронив країну від ворога, обірвалося несподівано, внаслідок смертельної автотрощі поблизу села Стригани. Про це повідомили у Славутській міській раді.
Ярослав народився 12 січня 1998 року в селі Верхня Сироватка Сумського району Сумської області. Після закінчення школи здобув професію муляра-плиточника.
Коли ворог прийшов на нашу землю, він не залишився осторонь. Брав участь у запеклих боях за Харківщину. Сім’я воїна, рятуючись від загрози російської окупації, знайшла прихисток у Славуті.
Та 17 лютого 2025 року рідним прийшла трагічна звістка: поблизу села Стригани сталась аварія, внаслідок якої життя Ярослава Лихого обірвалося.
«Ті, хто знав Ярослава, згадують його як життєрадісного, мрійливого, ввічливого, чесного та відповідального хлопця. Він мав щире серце, завжди був готовий прийти на допомогу, підтримати добрим словом і справою. Для рідних він був турботливим сином, люблячим братом і надійною опорою», – зазначили у Славутській міській раді.
Ярославу Лихому назавжди залишилось 27…
Невимовний біль утрати
«На щиті» до рідного села Літки, що на Деражнянщині, повернувся Віталій Атаманюк. Герой загинув 10 лютого 2025 року під час виконання бойового завдання поблизу населеного пункту Нью-Йорк Донецької області.
Як повідомляють у Деражнянській міській раді, провести в останню дорогу захисника зібралося чимало людей: рідні, знайомі, друзі, жителі села та громади – всі прийшли, щоб вшанувати пам’ять загиблого.
«Розділяємо невимовний біль втрати, що ятрить душу і серце. Добрий, світлий спомин про покійного захисника нашої Батьківщини назавжди залишиться у пам’яті рідних, друзів, усіх, хто знав, шанував та любив загиблого», – висловлюють співчуття родині в міській раді.
Нагороджений орденом «За оборону рідної держави»
У Шепетівці попрощалися з Василем Клекачем – воїном, який завжди йшов уперед, заряджав інших своїм духом та безмежною вірою в Україну.
Як повідомляють у Шепетівській міській раді, Василь Клекач народився 7 листопада 1966 року на Рівненщині, зростав у Шепетівці. Після закінчення школи юнак обрав робітничу професію та опанував спеціальність токаря. Згодом продовжив навчання у Вінницькому політехнічному інституті. Трудову діяльність розпочав на Шепетівському заводі культиваторів. У 1991 році Василь Степанович одружився. У подружжя народилися син та донька. Також чоловік згодом влаштувався працювати у Шепетівське локомотивне депо. Він був людиною, яку поважали колеги за працьовитість, чесність, мудрість.
«Вільний час Василь Степанович проводив на природі, любив риболовлю. Ще однією пристрастю Василя Степановича було читання, найбільше він любив історичні книги. Був патріотом своєї країни, її вірним сином. Коли Україна опинилася перед загрозою окупації, він не залишився осторонь і у 2015 році пішов добровольцем до лав Збройних сил України. Брав участь в Антитерористичній операції. За мужність, хоробрість та стійкість, проявлені під час захисту країни, був удостоєний численних нагород, серед яких – почесна відзнака «За оборону Маріуполя», – розповідають про Героя у міській раді.
У 2017 році, після повернення до цивільного життя, Василь Степанович продовжив працювати у локомотивному депо. У 2019 році він вирішив повернутися в армію. Чоловік підписав контракт і відновив службу у рідній 30-ій окремій механізованій бригаді.
24 лютого 2022 року, коли росія розпочала повномасштабну війну, Василь Степанович зустрів ворога в бою. Він захищав селище Нью-Йорк на околицях окупованої Горлівки, де разом із побратимами стримував натиск противника. У другій половині 2022 року брав участь у запеклих боях під Ізюмом, де отримав важке поранення, але, попри біль і втому, після лікування повернувся на передову. У 2023 році був серед тих, хто стояв на захисті Бахмута, проявляючи незламну волю та справжній героїзм. Він пройшов найгарячіші ділянки цієї війни, отримав численні поранення, але завжди повертався у стрій, бо вірив – Україна переможе.
За відданість військовій справі його нагороджено орденом «За оборону рідної держави», медалями та подяками. Його поважали за рішучість, витримку і бойовий дух. У найнебезпечніші моменти він діяв впевнено, не втрачав холоднокровності та завжди був готовий ризикувати заради товаришів і спільної справи.
…14 лютого 2025 року від отриманих важких осколкових поранень життя справжнього воїна Василя Клекача передчасно згасло…
Вірний військовій присязі
У Старокостянтинівській громаді, в приміщенні гарнізонного будинку офіцерів, попрощалися із захисником України – солдатом Сергієм Войценком.
Як повідомляють у Старокостянтинівській міській раді, вірний військовій присязі, Сергій загинув 6 лютого 2025 року під час виконання бойового завдання поблизу населеного пункту Стариця Харківської області.
Героєві було 48 років…
Рідні чекали звістки
Навіки повернувся на малу батьківщину 31-річний ізяславчанин, солдат, стрілець аеромобільного батальйону Олександр Бухер, щоб знайти спочинок у рідному краї.
Як повідомляють в Ізяславській міській раді, захисник тривалий час вважався зниклим безвісти. Півтора року тривало очікування. Весь цей період рідні чекали бодай найменшої звістки. Вони молилися, вірили, сподівалися… Жевріла крихітна іскра надії, що він живий, що колись повернеться додому. Та, на жаль, дива не трапилося…
«13 липня 2023 року на Луганщині, в одному з найгарячіших місць цієї війни, смерть забрала нашого воїна. Ця втрата – не просто цифра у зведеннях втрат. Це син, це друг, це людина, яка сміялася, жартувала, любила, мала свої сподівання і прагнення. Це Герой, який став на захист рідної землі, не ховаючись за чужі спини. Він пішов у безсмертя, залишивши нам свій подвиг і свою пам’ять», – кажуть у міській раді про втрату Героя.
13 липня 2023 року на Луганщині, в одному з найгарячіших місць цієї війни, смерть забрала воїна…
Надійний друг і побратим
У Хмельницькому провели в останню земну дорогу загиблого Героя Володимира Рахчеєва. Захисник загинув 16 лютого 2025 року від прильоту ворожого ланцета під час виконання бойового завдання на Сумщині.
Володимир Рахчеєв з 2013 року працював слюсарем у комунальному підприємстві «Хмельницькводоканал». Близько пів року тому захисник добровольцем приєднався до лав Збройних сил України. Воїн служив у Державній прикордонній службі.
Рідні та знайомі згадують Володимира як добру, щиру та завжди усміхнену людину. На нього можна було покластися.
«Про свого друга, товариша і побратима можу сказати, що він один із перших виходив, коли ми працювали артсистемою, – розповів побратим Володимира Рахчеєва. – Знаю його недовго, бо ми нещодавно були сформовані, але він показав себе з найкращого боку».
Герою назавжди залишиться 46…
За відвагу та відданість – «Золотий хрест»
Мешканці Дунаєвецької тергромади попрощалися із захисником Олексієм Лукашеком. 11 лютого, отримавши смертельне поранення, Олексій помер у відділенні екстреної медичної допомоги у місті Суми, повідомили у селищній раді.
Олексій Лукашек народився 26 січня 1986 року в селі Сокілець. Після закінчення з відзнакою школи здобув професію механіка. Був підприємцем у Києві. Разом із дружиною Наталією виховували четверо дітей.
До війська Олексій Лукашек приєднався у серпні 2022 року. На війну пішов добровольцем. За відвагу та відданість Україні захисник був нагороджений нагрудним знаком «Золотий хрест».
«Справжній патріот, людина честі й гідності – таким він був і в житті, і на полі бою. Пройшов навчання у Британії, брав участь у боях за Соледар, Часів Яр, Бахмут, боронив нашу землю у Донецькій, Харківській та Курській областях. Він завжди був поруч із побратимами, завжди був готовий допомогти, підтримати у найтяжчі хвилини…» – зазначають у селищній раді.
Та, на жаль, життя воїна обірвалося. Вічний спочинок він знайшов у своєму рідному селі Сокілець. Олексієві Лукашеку назавжди залишиться 39…
Брав участь в обороні Маріуполя
В Ізяславській тергромаді зустріли живим коридором полеглого воїна Дмитра Люлюка. Він вважався безвісти зниклим майже три роки, розповіли в Ізяславській міській раді.
Дмитро Сергійович Люлюк був родом з Ізяслава. Він ніс службу в одній із бригад Національної гвардії України. Мав звання капітана. Разом з побратимами брав участь в обороні Маріуполя.
Майже три роки у рідних жевріла надія, що він може бути живим. Та нещодавно підтвердилось – 24 травня 2022 року оборонець віддав своє життя, виконуючи бойове завдання з відсічі та стримування російської агресії.
«Важко сприймати смерть наших оборонців… Ще важче знайти слова втіхи і підтримки для рідних (батьків, дружини, двох маленьких донечок), близьких та знайомих бійця. Це біль, який не зменшиться з часом… Дмитре, Ти не просто воїн, Ти – Воїн Світла, котрий продовжує захищати нас із небес. Твій подвиг неоціненний, а пам’ять про тебе вічна», – зазначили у міській раді.
Дмитру Люлюкові назавжди залишилось 37…
Не згасне пам’ять про Героя
У Дунаєвецькій громаді повідомили, що 15 лютого 2025 року в населеному пункті Білий Колодязь на Харківщині загинув старший оператор взводу протитанкових ракетних комплексів роти вогневої підтримки стрілецького батальйону, старший солдат Олександр Блажеєвський. Йому було 54 роки…
Захисник народився 9 серпня 1970 року в селі Іванківці. У 1989 році, пройшовши строкову службу в армії, продовжив трудовий шлях у рідному селі. Працював на ТОВ «Дунаєвецький маслозавод».
Останні роки свого мирного життя Олександр присвятив роботі кочегаром центральної котельні міста на ТОВ «Теплосервіс».
У квітні 2023 року, повертаючись з роботи, Олександр отримав повістку. Не вагаючись, він залишив родину та мирне життя, щоб стати на захист України від російських загарбників.
У нього залишилася дружина Неоніла, з якою у шлюбі вони прожили майже 30 років. Не дочекався вдома батька й син. Поховали Олександра на кладовищі у рідному селі Іванківці.
На захисті України – з перших днів повномасштабної війни
У Старокостянтинівській громаді попрощалися із старшим солдатом Володимиром Крицьким. Він народився 10 березня 1993 року. Чоловік стояв на захисті України з перших днів повномасштабної війни. Служив мінометником, старшим навідником. Володимир виконував військовий обов’язок на різних напрямках, зокрема на Херсонському, Авдіївському, Покровському та Запорізькому. 16 лютого 2025 року під час виконання бойових завдань у Курській області Герой загинув. Володимиру Крицькому навіки залишиться 31.
Служив сапером
Обірвалось життя Героя Володимира Кушнірука, 1995 року народження. Він був мешканцем Шепетівської громади. Служив сапером, солдатом інженерно-саперної роти. 20 лютого на Донецькому напрямку воїн загинув.
Останні квіти від коханого
Шепетівка попрощалася із бійцем Ігорем Кравченком. Ігор Юрійович народився 11 квітня 1995 року в Шепетівці. Ще з дитинства вирізнявся допитливістю і любив математику. Навчався у НВК №1, а після 9 класу вступив до військового закладу – Львівського ліцею імені Героїв Крут. Вищу освіту здобув у Національній академії внутрішніх справ, обравши спеціальність «правознавство». У 2016 році розпочав службу у Шепетівській виправній колонії №98, отримав звання капітана внутрішньої служби у 2022 році.
«Він був відповідальним, принциповим і справедливим офіцером, якого поважали колеги та підлеглі», – йдеться у дописі міської ради.
Футбол був його великою пристрастю. Попри травми та операції на колінах, Ігор не полишав гру. Чоловік створив сім’ю, у якій зростало двоє діток. Він жив заради них, мріяв про спільні подорожі, бажав дати дітям найкраще майбутнє – пригадують знайомі воїна. Та Ігор завжди відчував поклик до військової служби. Без відома рідних він вирушив до Києва, пройшов співбесіду і 20 вересня 2024 року став бійцем 3-ї штурмової бригади.
Бойові товариші відзначали його майстерність у стрільбі, витривалість і стратегічне мислення. Побратими відгукуються про Ігоря Юрійовича з великою повагою та теплом. Вони згадують його як щирого, відданого чоловіка, людину честі, яка завжди підтримувала і була готова до самопожертви.
8 лютого Герой востаннє спілкувався з дружиною, повідомив, що йде на завдання і буде без зв’язку. 14 лютого, на День закоханих, дружина Ігоря отримала від нього кур’єром букет квітів. А 15 лютого він загинув у бою. Захиснику було 29 років.
У найважчі моменти був поряд
Жителі Славутської громади віддали шану захиснику Віктору Костюку.
Віктор народився 7 квітня 1991 року в Славуті. Працював різноробочим на комунальному підприємстві, а згодом – у виробничому цеху.
12 вересня 2024 року його мобілізували. Службу воїн проходив у 47-й окремій механізованій бригаді «Ма́ґура». Побратими згадують Віктора як надійного, відданого товариша, який завжди був поруч у найважчі моменти.
12 лютого 2025 року він героїчно загинув на території Курської області.
Рідні кажуть, що чоловік був спокійним, доброзичливим, завжди приходив на допомогу. У вільний час він любив риболовлю, природу, цікавився комп’ютерами та електронікою.
Отримав важкі поранення
У селі Жилинці Шепетівської громади попрощалися із захисником Віктором Савчуком.
Він народився 2 вересня 1981 року, навчався у Жилинецькій школі, згодом продовжив навчання у Плесні та Полонному. Створив сім’ю, виховував сина.
Коли почалася війна, Віктор добровільно вступив до лав ЗСУ, служив у територіальній обороні, а згодом брав участь у бойових діях на Харківщині, Донеччині та Запоріжжі. Був помічником гранатометника.
Отримав важкі поранення, через які довго лікувався у госпіталях. Проте наслідки травм виявилися надто серйозними… 18 лютого 2025 року, перебуваючи вдома, його серце зупинилося. Причиною стали важкі бойові поранення, серед яких забій головного мозку II ступеня.
Після реабілітації – знову на фронт
У селі Грузевиця Чорноострівської громади відбулося прощання з воїном Євгеном Фокіним.
Євген народився 7 квітня 1981 року в містечку Білогір’я. Закінчив місцеву школу, навчався у професійно-технічному училищі в Базалії, де здобув спеціальність столяра. Працював на будівництві, а згодом вантажником на ринку.
12 серпня 2023 року його мобілізували, і він став на захист України в боях на Херсонщині. Після отриманого поранення повернувся додому на реабілітацію. У січні 2025 року був призваний до 59 окремої штурмової бригади імені Якова Гандзюка.
12 лютого, під час виконання бойового завдання, біля села Надіївка на Донеччині Євген загинув…
Йому назавжди 43 роки.
Висловлюємо щирі співчуття рідним загиблих героїв… Вічна слава і вічна пам’ять…
Сторінку підготувала Світлана Шандебура
