І такі приклади є на Вінниччині. Першому «двохсотому» з нашого краю — Петі Коваленку з Рахнівки – було лише 20 років. На рік старший Сашко Мартинюк з Червоної Трибунівки, що згорів під час навчань у танку… Вінничанину Євгену Костюку з позивним Шльоцик було 19, коли він загинув на шахті «Бутівка». А останньому загиблому — Олексадру Микитюку з Білого Рукава, який воював у пеклі Авдіївки, навіки 19. Військові експерти всього світу запевняють: такі молоді на передовій — це нонсенс. У жодній армії світу, американській чи британській, на які ми хочемо рівнятися, немає й мови про те, щоб за місяць підготувати взвод.
Ми запитали у наших читачів, що вони думають про роль юних захисників на передовій.
«Усі соцмережі переповнені голосінням про «діток» на фронті. Категорично не підтримую!
19 років чи 21 рік — це вже не «цицькове» дитя! Що це за причитання? Загинув воїн. Може, для декого синочок і в 40 років дитятком залишається, то давайте не пустим хлопчика на війну? В памперси його? Мій син пішов добровольцем у 19. І я прийняла його рішення як рішення дорослого чоловіка. Якщо повнолітня людина вирішує стати на захист Батьківщини — честь йому і хвала. Це означає, що це зріла особистість, це людина, здатна на вчинок. І не треба принижувати молодь своїми плаканнями. Саме за ними майбутнє України. Так, на війні бувають загиблі. І серед них бувають і зовсім юні, і вже у віці, і чоловіки, і жінки, і майже хлопчики та дівчатка. Однак усі вони — бійці, лицарі, воїни, захисники вашого мирного життя.
Тетяна Чудновець,
Козятинський район»
«Ви ще Порошенку не забудьте подякувати, що дітей, молодих хлопців на війну відправляє. Своїх дітей вони від війни оберігають. Чогось, як було АТО, то не обурювались, що навчені, відгодовані, екіпіровані, до зубів озброєні силовики сиділи в тилу, а не виконували свій прямий обов’язок. Тепер АТО назвали якимось ООС, але це суті не міняє. На «передку» зараз в основному молодь, наш генофонд, який кожен день методично знищується. Не треба пафосу і патріотичних гасел, коли гинуть такі молоді хлопці.
Любов Шмирхльова, читачка»
«Моя донька в 2014 році пішла в добробат, бо була патріотично налаштована, її ніхто не агітував. Люди дійсно обурюються тим, що почали масово «вербувати» 19-літніх відразу після закінчення або наприкінці строкової служби і направляти саме на «передок», де вони гинуть. Хіба це правильно, коли є військовозобов’язані, навчені, 350 тисяч поліцейських, які абсолютно не потрібні в тилу в такій кількості? Ризикувати молоддю — майбутнім України?
Любов Тарабанько»
«Не місце 18-річним дітям на війні. Так само, як і війні не повинно бути місця у нашому житті. Можна скільки завгодно наводити прикладів, взятих з Великої Вітчизняної, коли призивали всіх, незважаючи на вік, але слід подивитися у вічі історичній правді: ту війну ми виграли, утопивши ворога у крові ось тих дітей, котрі, по суті, і воювати не вміли. Мали за душею тільки юнацький максималізм, підігрітий патріотизмом… А що ми отримали? Винищене покоління, вбитий генофонд. Дуже чітко пам’ятаю ще одну війну, нав’язану радянською імперією — в Афганістані. Туди теж посилали 18-річних »жовторотиків», котрих призивали на строкову службу. Кожна мама відчувала смертельний жах, коли дізнавалася, що сина забрали служити ближче до афганського кордону. А ми раптом усвідомили, що у тій війні гинуть наші наречені, кохані, кращі з кращих, котрі загинули, як «гарматне м’ясо». І знову ніхто не робить висновків з історії, бо гинуть на війні 18-річні. Так, цього разу війна має інший зміст. Але вже доведено: вирішувати військові конфлікти грамотно і без особливих втрат може тільки професійна армія.
Тетяна Марківна,
вінничанка»
«Чи мають бути 18-річні на передовій? А я скажу так: радянський письменник та військовий кореспондент Аркадій Гайдар-Голіков вже у 16 років у Громадянську війну командував полком. І можна ставитись по-різному до його особистості та комуністичного режиму, але це доконаний історичний факт. І дійсно, 16-річний Гайдар хоробро воював, був нагороджений рядом орденів та медалей… Саме цей момент історії він висвітлив у відомому свого часу автобіографічному романі «Школа»… Так, горіла душа, пішов у армію і реалізував себе. Спершу як боєць, далі як військовий журналіст та письменник. Хтось скаже — мовляв, інші були часи? Час завжди один. Кажуть — не навчені, нічого не вміють. Це брехня. Бо зараз кожного солдата перш ніж відправити на фронт ретельно проганяють через «учебку», навчальні курси від «а» до «я». Бо і юний майбутній письменник теж вчився досвіду під час Громадянської війни у старших за віком колег та побратимів по службі. Не в «учебці», а на полі бою, де хто засвоїв військову науку, той вижив, а хто ні — той загинув… Це, до речі, дуже добре описане у романі «Школа». І дякуючи Богу в Україні зараз є можливість вчити хлопців воєнній науці не безпосередньо під кулями… Тож кому і вчити воєнну науку, як не юним? Бо це гідна зміна старшому поколінню захисників України.
Анатолій, читач»
«Я категорично проти. На передовій мають бути професіонали-контрактники з досвідом та професіоналізмом. І вони мають не гинути, а виконувати завдання, здобувати перемоги без втрат. Ось у чому успіх.
Тетяна Василюк»
Письменник Аркадій Гайдар, командував полком вже після закінчення бойових дій, у 1921 році полк був учбовим, командування тривало 3 місяці. Нагород за громадянську війну письменник не мав, орден “Знак Пошани” одержав у 1939 р. Посмертно нагороджений орденом Вітчизняної Війни І ступеню, та всупереч положенню медаллю “За оборону Києва”, у 1964, теж посмертно