І такі приклади є на Вінниччині. Першому «двохсотому» з нашого краю — Петі Коваленку з Рахнівки – було лише 20 років. На рік старший Сашко Мартинюк з Червоної Трибунівки, що згорів під час навчань у танку… Вінничанину Євгену Костюку з позивним Шльоцик було 19, коли він загинув на шахті «Бутівка». А останньому загиблому — Олексадру Микитюку з Білого Рукава, який воював у пеклі Авдіївки, навіки 19. Військові експерти всього світу запевняють: такі молоді на передовій — це нонсенс. У жодній армії світу, американській чи британській, на які ми хочемо рівнятися, немає й мови про те, щоб за місяць підготувати взвод.

Ми запитали у наших читачів, що вони думають про роль юних захисників на передовій.

«Усі соцмережі переповнені голосінням про «діток» на фронті. Категорично не підтримую!

19 років чи 21 рік — це вже не «цицькове» дитя! Що це за причитання? Загинув воїн. Може, для декого синочок і в 40 років дитятком залишається, то давайте не пустим хлопчика на війну? В памперси його? Мій син пішов добровольцем у 19. І я прийняла його рішення як рішення дорослого чоловіка. Якщо повнолітня людина вирішує стати на захист Батьківщини — честь йому і хвала. Це означає, що це зріла особистість, це людина, здатна на вчинок. І не треба принижувати молодь своїми плаканнями. Саме за ними майбутнє України. Так, на війні бувають загиблі. І серед них бувають і зовсім юні, і вже у віці, і чоловіки, і жінки, і майже хлопчики та дівчатка. Однак усі вони — бійці, лицарі, воїни, захисники вашого мирного життя.

Тетяна Чудновець,
Козятинський район»

«Ви ще Порошенку не забудьте подякувати, що дітей, молодих хлопців на війну від­правляє. Своїх дітей вони від війни оберігають. Чогось, як було АТО, то не обурювались, що навчені, відгодовані, екіпіровані, до зубів озброєні силовики сиділи в тилу, а не виконували свій прямий обов’язок. Тепер АТО назвали якимось ООС, але це суті не міняє. На «передку» зараз в основному молодь, наш генофонд, який кожен день методично знищується. Не треба пафосу і патріотичних гасел, коли гинуть такі молоді хлопці.

Любов Шмирхльова, читачка»

«Моя донька в 2014 році пішла в добробат, бо була патріотично налаштована, її ніхто не агітував. Люди дійсно обурюються тим, що почали масово «вербувати» 19-літніх відразу після закінчення або наприкінці строкової служби і направляти саме на «передок», де вони гинуть. Хіба це правильно, коли є військовозобов’язані, навчені, 350 тисяч поліцейських, які абсолютно не потрібні в тилу в такій кількості? Ризикувати молоддю — майбутнім України?

Любов Тарабанько»

«Не місце 18-річним дітям на війні. Так само, як і війні не повинно бути місця у нашому житті. Можна скільки завгодно наводити прикладів, взятих з Великої Вітчизняної, коли призивали всіх, незважаючи на вік, але слід подивитися у вічі історичній правді: ту війну ми виграли, утопивши ворога у крові ось тих дітей, котрі, по суті, і воювати не вміли. Мали за душею тільки юнацький максималізм, підігрітий патріотизмом… А що ми отримали? Винищене покоління, вбитий генофонд. Дуже чітко пам’ятаю ще одну війну, нав’язану радянською імперією — в Афганістані. Туди теж посилали 18-річних »жовторотиків», котрих призивали на строкову службу. Кожна мама відчувала смертельний жах, коли дізнавалася, що сина забрали служити ближче до афганського кордону. А ми раптом усвідомили, що у тій війні гинуть наші наречені, кохані, кращі з кращих, котрі загинули, як «гарматне м’ясо». І знову ніхто не робить висновків з історії, бо гинуть на війні 18-річні. Так, цього разу війна має інший зміст. Але вже доведено: вирішувати військові конфлікти грамотно і без особливих втрат може тільки професійна армія.

Тетяна Марківна,
вінничанка»

«Чи мають бути 18-річні на передовій? А я скажу так: радянський письменник та військовий кореспондент Аркадій Гайдар-Голіков вже у 16 років у Громадянську війну командував полком. І можна ставитись по-різному до його особистості та комуністичного режиму, але це доконаний історичний факт. І дійсно, 16-річний Гайдар хоробро воював, був нагороджений рядом орденів та медалей… Саме цей момент історії він висвітлив у відомому свого часу автобіографічному романі «Школа»… Так, горіла душа, пішов у армію і реалізував себе. Спершу як боєць, далі як вій­ськовий журналіст та письменник. Хтось скаже — мовляв, інші були часи? Час завжди один. Кажуть — не навчені, нічого не вміють. Це брехня. Бо зараз кожного солдата перш ніж відправити на фронт ретельно проганяють через «учебку», навчальні курси від «а» до «я». Бо і юний майбутній письменник теж вчився досвіду під час Громадянської війни у старших за віком колег та побратимів по службі. Не в «учебці», а на полі бою, де хто засвоїв військову науку, той вижив, а хто ні — той загинув… Це, до речі, дуже добре описане у романі «Школа». І дякуючи Богу в Україні зараз є можливість вчити хлопців воєнній науці не безпосередньо під кулями… Тож кому і вчити воєнну науку, як не юним? Бо це гідна зміна старшому поколінню захисників України.

Анатолій, читач»

«Я категорично проти. На передовій мають бути професіонали-контрактники з досвідом та професіоналізмом. І вони мають не гинути, а виконувати завдання, здобувати перемоги без втрат. Ось у чому успіх.

Тетяна Василюк»